Двигун загуркотів, прогріваючись. Карла прихилилася ближче, поклавши одну долоню на моє ліве плече, а другу — мені під праву руку. Її рука з витатуйованими словами опинилася на моїх грудях.
Усередині мене заграла музика. Домівка. Домівка — це серце, яке ти народжений любити.
Ми проїжджали вигини та схили, а тінь гори, що звела нас разом, губилася в благальних руках дерев. Я мусив різко пригальмувати на темній дорозі, щоб уникнути лежачої перед нами гілки. Карла м’яко на мене впала і так і залишилася. Я не знав, де закінчувалося її тіло, і починалося моє. Навіть не хотів цього знати.
Я збільшив швидкість, щоб подолати крутий підйом наступного пагорба. Вона приготувалася, міцно тримаючись за мене. Якраз у потрібний момент її долоні й пальці ковзнули по моїх ребрах і знайшли серце, щоб відчувати його під час прощання з останнім лісовим склепінням.
Коли ми виїхали на трасу, я швидко й незграбно, неначе закоханий, вихилявся поміж безперервного дорожнього руху. Блудний вітер цілував Карлине волосся навколо моєї шиї. А Карла тислася до мене, її рука лежала на моїх грудях, немов морська зірка, доки ми їхали крізь плями світла, що струменіло з бажання й розчинялося на рекламних щитах вздовж дороги додому.
Розділ 30
— Це було довге прощання,— мовила Карла, дивлячись на від’їзд Абдулли від широкого входу до готелю «Магеш».
— Це була довга поїздка,— зауважив я.
— Так, але Абдулла був емоційний. А таке можна побачити не щодня.
— Що я тобі маю сказати, Карло?
— Ти можеш сказати те, чого ще не розповів.
«Гроші Халеда куплять багато зброї»,— прошепотів мені на прощання Абдулла. Це було не дуже емоційно.
— Усе складно,— сказав я.
— І досі не зізнаєшся.
Карла так і сиділа позаду мене на мотоциклі. В одній руці вона тримала сумку, яку віз для неї Абдулла. З іншого боку її рука лежала на моєму стегні. Бодай раз я радів, що опинився з іншого боку.
— Знаєш,— радісно видав я,— мені це подобається.
— Усе одно не зізнаєшся.
— Але мені це все насправді подобається.
— Що?
— Сидіти тут, на мотоциклі, й ось так розмовляти з тобою.
— Ми не розмовляємо.
— А думаю, що розмовляємо — фактично.
— Про щось мовчати не кваліфікується як розмова, фактично чи як завгодно.
— Ну, може, це розмова навспак.
— Але вона рухається уперед.
Запала коротка тиша. Вулиця навколо нас була чиста й вільна. Буря вже минула, і свіжі мусонні вітри охолоджували узбережжя позаду нас.
— Знаєш, я маю сказати, що збіса класно так з тобою розмовляти.
— Ну, коли так, то хіба мотоцикл є обов’язковим атрибутом цієї розмови?
Я заглушив двигуна.
— То що саме тобі так подобається? — поцікавилася вона.— Що ми так близько одне до одного чи що я не можу роздивитися твоє обличчя?
— Що я не можу роздивитися твоє обличчя. І... що ми так близько одне до одного.
— Я так і думала. Агов, почекай-но хвилинку. Проблема в моєму обличчі?
— Узагалі-то, в твоїх очах,— сказав я, дивлячись на людей, автомобілі та кінні візки, що рухалися перед готелем.
— Моїх очах, дійсно?
Я відчував вібрації голосу скрізь, де її тіло торкалося мого.
— Якщо я не можу бачити твої очі — це неначе ми граємо в шахи і ти саме втратила ферзя.
— Справді?
— О так.
— І я безсила й беззахисна?
— Не беззахисна, але точно вразлива.
— Вразлива?
— Це протилежність всесильності.
— І це тебе заводить?
— Щось таке.
— Бо тобі подобаються вразливі жінки?
— Звісно ж, ні. Це тому, що, дивлячись тобі в очі, я почуваюся, неначе ми граємо в шахи і мій супротивник має одного ферзя, а потім чотири ферзі, вісім ферзів, шістнадцять ферзів...
— У мене аж шістнадцять ферзів під час цієї гри?
— О так. Усі зелені. Шістнадцять зелених ферзів. І просто зараз я їх не бачу, під час цієї мотоциклетної розмови. І я в екстазі. Це звільняє.
Запала пауза. Вона тривала недовго.
— То це властивість цієї мотоциклетної розмови?
— Це просто факт. І нещодавно виявлений факт, узагалі-то. Поки ти сидиш тут отак, усі твої ферзі замкнені в коробці, Карло, і я в екстазі.
— Ти — довбонутий, знаєш це?
— О так.
— Мої очі — це нічого такого,— за хвильку запевнила вона з неприхованим збентеженням у голосі.
— Ну, твої очі й серце за ними є всім для мене.
Вона замислилася, може, і про це.
— Ні, моя воля — це все.
Вона повторила останнє слово, неначе виштовхуючи його крізь своє тіло.
— Все.
— Я підтримую тебе й Ідриса в питаннях волі, але сам цікавлюся її спрямуванням.
Вона обперлась ліктями на мою спину.
— Перебуваючи у в’язниці,— повільно запитала вона,— ти коли-небудь втрачав волю?
— А випадки, коли тебе приковують до стіни й гамселять до втрати тями, рахуються?
— Можливо. Та коли це відбувалося, ти втрачав силу волі? Її коли-небудь забирали в тебе?
Я замислився. І знову я не розумів напрямку нашої розмови й не знав, чи сподобається мені кінцевий пункт призначення. Але її велике запитання мало маленьку відповідь.
— Так. Можна сказати, що так і було. На деякий час.
— У мене теж відбирали силу волі,— розповіла вона.— Я краще піду на вбивство, аніж дозволю цьому повторитися. Я вже вбила чоловіка, який це зробив, щоб завадити повторенню такого з якоюсь іншою жінкою, десь у іншому місці. Я більше ніколи не дозволю забрати в мене силу волі.
Крик бунтівника: ти ніколи не захопиш мене живцем.
— Я кохаю тебе, Карло.
Вона мовчала, навіть дихання не чулося.
— Тебе це лякає? — за хвильку запитав я, дивлячись на вуличний рух.
— Звісно ж, ні. Чесність — це моя єдина залежність.
Вона відхилилася від мене, зіпершись на власні руки, і знову замовкла.
— Ця мотоциклетна розмова — кумедна,— сказав я.— Маєш погодитися.
— Ну, то спробуй підтримувати свою частину діалогу. Бо зараз це схоже на перекотиполе, Шантараме.
— Гаразд. Спробую. На горі ти говорила про Ранджита. Тоді я не дуже це коментував, але тепер, коли ми ведемо мотоциклетну розмову, є запитання. Чому Ранджит, який мусить прожити ще хоч кілька місяців, просто не продасть усе й не забере тебе кудись далеко?
— Він розповів тобі про вибухівку, еге ж?
— А що він розповів тобі?
— Він сказав, що ти порадив йому звільнити водія. До речі, ти мав рацію. Той тип виявився продажним.
— Ранджит довго благав мене нічого тобі не розповідати, а потім пішов додому і зробив це сам.
— Він же політик. Політики брешуть. Це мистецтво — знати, хто бреше.
— Це все одно не відповідає на запитання. Чому він просто не візьме гроші й не втече? Він багатій.
Карла почала сміятися, дивуючи мене, адже з її обличчя неможливо було нічого відчитати. Я-бо не бачив у цій ситуації нічого смішного.
— Ліне, неможливо втекти від гри,— сказала вона.
— Мені подобається ця розмова. Про що ми говоримо?
— Хай коли ти почнеш грати,— провадила вона, прихиляючись ближче і дихаючи мені на шию,— хай якою буде гра, коли ти знаходиш гру, яка чіпляє, то нічого, крім неї, вже не існує. Я маю рацію?
— Ми говоримо про Ранджита чи Карлу?
— Ми обоє — гравці.
— Я не полюбляю ігри. Ти це знаєш.