— Не відповідає... чому?
— Я почала життя з нової сторінки.
Вінсон розреготався.
— А! Ого. Ну і коли це відбулося?
— Це відбувається просто зараз,— сказала Карла, витримуючи його погляд.— Не відставай.
Моє серце спіткнулося, неначе п’яний танцюрист. Господи, я її кохав! Вона була одна-єдина.
Потім Карла повернулася до дівчини, Ранвей, і запитала, чи з нею все гаразд. Я поглянув на дівчину. З нею точно не все було гаразд.
— З нею все добре! — запевнив Вінсон, обіймаючи її за плечі.
Обличчя Ранвей було втомлене і бліде.
— Я запропонував,— провадив Вінсон,— сказав: агов, ти так багато витерпіла. Прийшов час вийти і зустрітися з людьми, трохи посміятися, знаєш? Кажуть, це найкращі ліки.
Він пригорнув її ближче, потрусив. Її руки гойдалися, неначе неживі.
— Як тримаєшся, мала? — запитав я.
Вона мерщій підвела погляд, блискаючи шматочками льоду в блакитних очах.
— Я не мала! — обурилася вона.
— Га-аразд.
— Не звертай уваги,— мовила Карла.— Він же письменник, тож думає, що старший за свого діда.
— Це дуже дотепно,— розреготався Вінсон.
— А щодо тебе,— вела далі Карла.— Забери від дівчини руки, просто зараз.
Вражений Вінсон дозволив Карлі відлучити Ранвей від себе.
— Рендалле,— звернулася Карла,— я знаю, що ти вже не працюєш, але це надзвичайний випадок. Хочу побачити твої найчистіші келихи й почути найбрудніші жарти, і швиденько.
— Слухаюсь і корюся, пані,— сказав Рендалл, а в його руках почали танцювати келихи, неначе ті в’юни.
— І що тут робити? — промимрив Вінсон.— Вона вкрала мою дівчину.
— То тепер вона вже твоя дівчина?.
— Ой друже,— мовив він, повертаючись до мене з широченною посмішкою.— Я сказав тобі ще тоді, біля відділка, хіба ні? Я сказав, що вона — та єдина. Я божеволію через неї. Вона — це щось, еге ж? Моє серце починає калатати швидше щоразу, коли дивлюся на неї.
— Вона побувала в авіакатастрофі,— сказав я.
— Авіа? Але... що?
— Ти розумієш, про що я. Кілька днів тому вона прокинулася біля свого мертвого хлопця. Це великий вогонь, щоб так легко його загасити. Не жени, друже.
— А, звісно, звісно. Маю на увазі, що... агов, почекай-но хвилинку! Ти ж не думаєш, що я користуюся її ситуацією, правда ж? Я... я не такий.
— Я знаю.
— Я її не торкався.
— Я знаю.
— Я б такого не зробив.
— Я знаю.
— Я не такий,— знову прохрипів він.
І раптово я відчув шалену втому: я був такий сердито-втомлений, аж дратувався через усе, що не біле, рівненьке та з подушкою в узголів’ї.
— Якби я думав, що ти такий, то не дозволив би тобі навіть наблизитися ні до неї, ні до будь-якої знайомої дівчини.
Він наїжачився: молодеча мужність випростала його спину.
— Вінсоне, у мене справді немає часу на це лайно. Я зустрів Ранвей раніше за тебе. І це я витягнув її з в’язниці, пам’ятаєш? Це дає мені право попереджати, щоб ти на неї надто не тиснув. Якщо тобі це не до вподоби і хочеться обмінятися ляпасами, то я буду внизу біля свого мотоцикла десь за п’ять хвилин.
Ми втупилися один в одного. Його гордість проти мого роздратування. Чоловіки. Вінсон мені подобався, а я подобався йому, і ми були готові почубитися.
— Коли ти її зустрів? — запитав він, трохи на мене повитріщавшись.
— До того випадку в поліційному відділку.
— Чому ти мені не розповів?
— А чому не розповіла вона? Може, це тебе не стосується. Слухай, я зустрів її на вулиці, біля «Лео». Вона чекала там, поки її хлопець купував дозу. Запитай її про це.
— Гаразд, гаразд, але вона мені подобається. Невже ти цього не бачиш?
— Звісно ж, бачу. Я радий, що вона з тобою. Саме це я намагався тобі сказати, можливо, використовуючи хибний метод. Ти — хороший хлопчина. Вона буде з тобою в безпеці. Я знаю. Лише трохи відкоти. У неї був хлопець. Він помер. Зараз їй потрібен друг. Роль хлопця може зачекати, доки роль друга виконає всю роботу. Ти ж це бачиш, правильно?
Він розслабився, видихаючи.
— Ого! Ти справді мене накрутив зараз, Ліне, Боже! Я думав...
— Слухай, найкращий для тебе маневр зараз — це запевнити, що її хлопець не був самогубцею. Вона почувається винною, але не має до цього жодного стосунку. Це наркота була занадто міцна. За той тиждень померло троє. Перевір. Переконайся, що вона це усвідомить і звільниться від поганих думок.
— Дякую,— сказав він.— Гей, пробач, що ми почали з неправильної...
— Це я винен. Голова забита. Ти десь тут бачив Лайзу?
— Востаннє, коли я її бачив, вона була з тим митцем. Високим парубком з прилизаним чорним волоссям.
— Дякую. Він — один з партнерів її галереї. Якщо я її не знайду, то поїду додому. Якщо зустрінеш Лайзу або того митця, прошу, перекажи мої слова. Бувай.
— Зачекай! — схаменувся Вінсон, простягаючи руку.— Дякую. Дякую. Я маю на... я потурбуюся про Ранвей. Я маю на...
— Усе гаразд,— запевнив я, потискуючи руку, всміхаючись, люблячи його, бажаючи всього найкращого Вінсону та дівчині й не дуже переймаючись, чи ми ще колись зустрінемося, головне — щоб вони були щасливі разом.— Усе гаразд.
По кімнаті крутилися невеличкі торнадо з регочучих і п’яних людей. Я переходив від вихору до вихору, шукаючи Лайзу. Її не бачили на вечірці вже давненько. Нарешті я дістався дверей.
Карла танцювала з Ранвей. Я трохи поспостерігав: її стегна — море, її очі — флейта, її руки — кобра. Карла.
Розділ 32
Коли відчинилися двері ліфта, то звідти вийшли Скорпіон Джордж, Навін Едеїр і Дівія Девнані.
— Ліне! — вигукнув Навін.— Ти куди, друже? Вечірка лише почалася!
— Я розбитий,— відповів я, заходячи до ліфта й натискаючи кнопку, щоб не зачинялися двері.— Але можна тебе на хвилинку?
— О, прошу, ходімо з нами! — благав Скорпіон.— Я хочу почути про стрілянину в «Леопольді». Усі мовчать, а я помираю від цікавості.
— Іншим разом, Скорпе.
— Гаразд, тоді ми спустимося донизу з тобою,— мовив Навін, тягнучи інших до ліфта.
Двері зачинилися, залишивши наші віддзеркалення на скляних стінах.
— А нагорі чекала дуже приваблива американка, з білявим волоссям і карими очима,— заявила Дівія.— Ти з нею познайомився?
— Одна дуже вродлива дівчина вже чекає на мене вдома,— сказав я.
— Але ця дівчина...
— Забудь про це, Дівіє! — вибухнув я.
— Тобі не завадить трохи відпочити від тієї Школи Чарів, виродку,— прямо заявила вона.— Бо ти просто збиваєш дівчину з ніг.
— Пробач, це був важкий...
— Я познайомлюся з американкою, в якої карі очі,— радісно заявив Скорпіон.
Ми обернулись до нього.
— У плані... якщо Лін, знаєш, не повернеться на вечірку, і...
— А ти причепурився, Скорпіоне,— зауважив я.
Його довгувате волосся було зібране у хвостик. Він був одягнений у жовту сорочку, нові джинси, пояс із золотою пряжкою та ковбойські чоботи. На середньому пальці гордовито сидів золотий перстень з грецьким шоломом і квадратним оніксом, що виблискував посередині.
— Невже занадто? — він запитав, споглядаючи себе в настінному дзеркалі.— Це була ідея Дівії. Вона сказала...
— Усе добре,— запевнив я.— У тебе вигляд на мільйон баксів. Подяка Дівії.
— Узагалі-то, на тридцять п’ять мільйонів,— відповіла Дівія.— І я — Діва, пам’ятаєш? Присягаюсь, якщо ще хоч раз назвеш мене Дівією, то отримаєш просто в пах. І я достатньо низького росту і достатньо підла, щоб це зробити.
— Це не перебільшення,— підтвердив Навін.
— Гаразд. Відтепер буде Діва.