— Для тебе немає жодної небезпеки,— випалив він.— Але ти сам — небезпека. Мене надіслали, аби упевнитись у твоїй адекватній поведінці.
— Адекватній?
— Адекватній.
— Наскільки адекватній?
— Вони не уточнили.
— А ти не питав?
— Ніхто не питає. Ти ж це знаєш.
Ми дивилися один на одного.
— І що б ти зробив, якби я почав неадекватно поводитися?
— Владнав питання з місцевою владою і доправив тебе до Бомбея якнайшвидше.
— І все?
— Присягаюся. Я більше нічого не знаю.
— Гаразд. Гаразд. Вибач за той випад щодо твоїх зубів. На хвильку здалося, що я прямував якраз у пастку.
— Для тебе тут немає небезпеки,— заспокоював він.— Але після повернення не їдь одразу додому.
— Про що ти?
— Просто відрапортуй у компанію одразу ж після повернення.
— А це має якийсь стосунок до того, що моє завдання опинилося під загрозою?
— Я не знаю. Санджай дуже конкретно наказав приїхати до нього. Дуже конкретно. Але він не пояснив.
Оголосили мій рейс. Ми знову потиснули руки, і він розчинився між пасажирами.
Я знайшов своє місце в літаку й замовив два напої ще до зльоту. Я виконав завдання. Усе закінчилося. Це була моя остання місія для санджайської компанії. Я був вільний, і моє серце, мов дурень у небесному замку, співало всю дорогу аж до висоти в тридцять тисяч футів.
Розділ 35
Я повернувся до Бомбея пізно, але «Леопольд» досі працював, і Дідьє, швидше за все, був там. Я хотів відрапортувати. Високий худорлявий зв’язковий в аеропорту сказав мені одразу ж їхати в компанію, що було дивно. У мене було призначено вже усталену зустріч із Санджаєм за двадцять чотири години після повернення. Це був обов’язковий період вичікування на той раз, якщо за мною стежили, і Санджай ніколи не змінював цієї тактики. Але це завдання з самого початку було нестандартне, і все це не мало жодного сенсу. Перш ніж їхати додому чи до Санджая, я хотів, щоб Дідьє розповів про всі події, які відбулися тут за ці дні, а також про те, де зупинилася Лайза.
І Дідьє все розповів, але не там. Ми їхали на таксі в тиші. Дідьє відповідав на всі запитання піднятою рукою. Ми зупинились у тихому місці з краєвидом на мечеть Хаджі Алі.
— Лайза померла,— сказав мені він, дивлячись на неспокійне море,— від передозування наркотиками.
— Що? Що ти таке говориш?
— Її немає, Ліне.
— Через наркотики? Які наркотики?
— Рогіпнол,— сумно відповів Дідьє.
— Ні. Ні.
— Так. Так.
— Цього не може бути.
«Як вона могла померти,— подумав я,— а я цього не відчув, якось не дізнався, не відчув цього?»
— Це факт, мій друже. Її більше немає.
На мене посипалися уламки втраченого часу. Усі ті речі, які я мав сказати та зробити з Лайзою, усі ті хвилини, коли не шанував її, усе проткнуло мої груди. Мене не було з нею наостанок.
— Це не може бути правдою.
— На жаль, це правда, Ліне.
Я відчув, як мої коліна чи то підготувалися кудись бігти, чи то підігнулися. Світ без Лайзи. Дідьє мене обійняв. Ми прихилилися до дамби на узбережжі.
Життєва сила мене полишила і розчинилась у повітрі. Атоми любові від’єдналися від Джерела, бо світ обертався занадто швидко, щоб тримати їх разом. Небо ховалося за чорною завісою хмар, а вогні міста, що відбивалися у воді, стали океаном плачу. Щось усередині мене помирало, а щось інше — примарне — намагалося звільнитися.
Я хапнув повітря, намагаючись уповільнити скажене калатання серця, й обернувся до свого друга.
— Її родина?
— Вони були тут,— розповів він.— Дуже приємні люди.
— Ти з ними розмовляв?
— Так, а вони теж розмовляли, доки не дізналися, що я твій друг, а не тільки Лайзин. На жаль, Ліне, але вони частково звинувачують тебе у смерті Лайзи.
— Мене?
— Я розмовляв з ними про тебе, від твого імені, від імені вас із Лайзою, але її родичі не хотіли вірити. Вони тебе не знають, тож простіше звинуватити незнайомця, ніж визнати правду. Вони поїхали з міста вчора разом з тілом нашої бідолашної любої Лайзи.
— Її немає? Вони забрали її додому?
— Її немає, Ліне. Мені дуже шкода. Я спустошений.
Між сигналами світлофора повз нас пролітали автомобілі, розтинаючи широкий проспект і залишаючи його знову порожнім. Уздовж дамби люди сиділи на самоті, парами чи родинами, більшість споглядала мечеть Хаджі Алі, що витала над морем й осявала душу.
— Що сталося? Розкажи мені все, що знаєш.
— Друже мій, ти певен, що готовий до цього? Може, спочатку нап’ємося?
— Я хочу почути все зараз.
— А можу я спочатку напитися?
— Дідьє, ну ж бо.
— Я теж її любив, ти ж знаєш,— сказав він, роблячи ковток зі своєї фляги.— Й останні кілька днів були неабияким випробуванням без тебе.
Він відклав флягу, витягнув з кишені свого латунного портсигара і вибрав косяка. Спокійно затягнувшись кілька разів, він запропонував самокрутку мені.
— Усе гаразд.
— Усе гаразд? — не повірив він, знову пропонуючи косяка.
— Не все гаразд, але я тримаюсь. Я... не все зі мною гаразд, добре. Розкажи, що сталося.
— Це сталося наступної ночі після твого від’їзду. Я...
— Наступної ночі?. Це ж було п’ять днів тому.
— Я намагався розшукати тебе, Ліне. Санджайська компанія відмовилася допомагати, а я не міг знайти Абдуллу. Думаю, хай де він є, наш друг нічого не знає, як і ти не знав.
«Абдулло,— мовило моє серце.— Де ж ти?»
— Йому болітиме,— вичавив я.— Він любив Лайзу, а вона його.
— Дуже. Вона була його сестрою-рахі.
— Його сестрою-рахі? Вона цього ніколи не розповідала. І він теж.
Рахі — це простий браслет, якого дівчина може зав’язати на зап’ясток хлопця, і з цієї миті й надалі він має поводитись як її брат і стати рішучим захисником. Браслет — це символ перемоги нового брата після кожного бою за честь сестри.
— Ліне, я теж був її братом-рахі.
— Коли це сталося?
Я навіть гадки не мав, що Лайза взагалі брала участь у церемонії рахі, а тим більше що вона обрала Абдуллу й Дідьє своїми братами-рахі.
— І це я винен у її смерті,— прошепотів він.— Мені не вдалося її захистити, доки ти був відсутній.
Він довго затягувався косяком, проганяючи сльози. Він глянув на мене лише раз і вже почав щось говорити, та коли наші погляди зустрілися, Дідьє відвернувся. Ми обоє знали, що це правда: я залишив її на свого друга, і він обіцяв наглянути за Лайзою.
Вуличний прибиральник шкрябав своєю мітлою по бордюрові. Він звів на мене очі та привітно схилив голову. Я дивився, як він махав і робив крок, махав і робив крок: прибережний бульвар, що вимірювався помахами мітли.
— Вона мене розіграла,— розповів Дідьє.— З її боку це було нечесно, бо я довіряв Лайзі.
— Продовжуй.
— Ми... ми переглядали кілька неперевершених французьких фільмів, які я особисто обрав, коли в неї раптово розболілася голова. Лайза раніше пішла спати, а мене відправила, аби придбати відповідні ліки. Коли ж я повернувся, то зрозумів, що мене надурили. Я знайшов записку, де повідомлялося, що вона йде на вечірку і повернеться на світанку.
Він зітхнув, похитав головою і почав плакати.
— Куди вона вирушила?
— Я з’ясував, що вона була на вечірці для боллівудських акторів десь у Бандрі. Ти ж знаєш, скільки вечірок проходить щоночі в Джуту й Бандрі та як пізно вони закінчуються. Я не сподівався її аж до світанку, тож вирішив не лягати спати разом з Близнюком, який ніколи не спить, і почекати, поки Лайза зателефонує. Я скрізь залишив повідомлення, скрізь, включно з твоїм сторожем.