— Глина важка, — пробурмотів я, не дивлячись на Диркнаба.
— А залізо? — запитав він. — Залізо ще важче. А з чого роблять пароплави? Із заліза. А пароплави тонуть?
Пароплави не тонуть. Їх для того й роблять, щоб вони не тонули, а плавали. І заперечувати тут було безглуздо.
— От бачиш, — поблажливо зауважив Диркнаб. — Головне, знати спосіб. Як зробити.
Ми прийшли на кухню. Славко розкатав на столі глиняну ковбасу з загостреними кінцями, приплюснув її і наліпив зверху блямбу.
— Підводний човен, — пояснив він. — Схожий?
Я сказав, що схожий, але подумав, що Диркнаб бреше, не ліпив він кораблів.
— Бери тепер і пускай його у воду, — запропонував Славко. — Не бійся.
Але я боязко засперечався:
— Та… а вода чиста. А глина брудна…
— Глина? — здивувався Славко. — Брудна? З неї посуд роблять. Глечики різні та чашки. У ній жодного мікроба немає. Та не бійся ти.
Я неохоче зняв з бочки дощану кришку, важку, як щит Іллі Муромця. Бочка ніби зітхнула. Запахло сирим деревом і дощем.
— Ну, мерщій, мерщій, — квапився Славко.
Я обережно опустив човна до води, жалібно глянув на Славка… і розтулив пальці.
Човен булькнув і пішов на глибину. Розійшлися кола. Я побачив у чорному дзеркалі води своє розгублене обличчя. І сказав пошепки:
— Славко, не плаває.
— Ти що? Як — не плаває? — квапливо заговорив Славко. — Він же підводний, під водою і плаває. Поплаває і підніметься. Ти почекай. А я піду, бо мати сваритиметься.
Грюкнули двері. Я залишився біля бочки, клянучи Диркнаба. Сльози падали у воду, і напівпорожня бочка тихенько дзвеніла.
Сльози біді не підмога. А біда була немаленька. Воду носили від водокачки за чотири квартали. Справа ця була клопітка і довга: біля водокачки завжди стояла черга. Я зіпсував дводенний запас води і нічого хорошого не чекав від життя.
Я закатав до плеча рукав, ліг животом на край бочки і спробував виловити підводного човна. Де там! Хіба дотягнешся до дна? Тоді я приніс кочергу й довго хлюпавсь у бочці, намагаючись підчепити затонуле глиняне судно.
За цим сумним заняттям застав мене Павлик.
Він непомітно з'явився на порозі, і я здригнувся, коли почув питання:
— Ти що? Скарб шукаєш на дні морському? Чи юшку вариш?
Питання було задане з легким подивом, але й з єхидством також. Павлик взагалі ніколи не розмовляв зі мною по-звичайному. Якщо сердитий був, бурчав і радив «зникнути з горизонту». Якщо був у доброму настрої, весь час глузував. Я звик. На інше Я й не сподівався. Йому вже стукнуло одинадцять, а мені й семи не було.
— З чим юшечка? — уїдливо запитував він. — Покуштувати даси?
— Човен потонув, — сказав я уривчасто, щоб не розревітися.
Тоді він здивувався по-справжньому:
— Що за човен такий?
— Диркнаб підводного човна зробив. А той…
Павлик гмикнув. Не було в нього співчуття.
— Балда, — сказав він. Було цілком ясно, що він має на увазі мене, а не Диркнаба.
Худий, уже загорілий, з чубчиком, що відріс до брів, він стояв переді мною, пружно похитуючись, і, напевно, розмірковував: врятувати мене чи залишити на поталу злій долі? У світло-коричневих Павликових очах блищали хитрі, гострі, як голочки, цятки.
— Ех ти, капітан Немо, — зітхнув він нарешті (так я вперше почув це ім'я).
Не знімаючи вицвілої іспанки, він безстрашно шубовснув у пащу бочки, що аж загула, за кілька секунд вибрався на світ, тримаючи на долоні розкисле чудо підводного флоту. З китички іспанки часто спадали краплі, чиркали по голубій майці, залишаючи на ній темні смужки.
— Забирай, — насмішкувато сказав Павлик.
Я слухняно підставив долоні під глиняне тісто. Павлик піднатужився і поставив на місце кришку:
— Все.
— А як зараз… — почав я, з побоюванням дивлячись на бочку. — Адже вода брудна тепер…
— Пх! — Він презирливо відкопилив губи. — Померти боїшся? Від гнилої картоплі не померли, а від глини й подавно не помремо! Коли хочеш знати, в Африці є такий народ, який навмисне глину їсть, коли більше нічого.
— Правда? — жваво відгукнувся я, бо це мало практичний інтерес.
— Кажуть… Хай їй, глині. Картопля краще, навіть гнила.
— А якщо довідаються про човна? — знову захвилювався я.
— Ха! Як довідаються? Може, ти базікатимеш? Може, я?
Так зв'язала нас маленька таємниця.
На жаль, ниточка ця виявилася зовсім не міцною. Через п'ять хвилин я почув, як Павлик разом з Диркнабом регоче над дурницею, яку я зробив.
Сумно мені стало, але я не образився. Як я міг ображатися на Павлика? Павлик мав право кепкувати. Він був не просто сильніший і старший. Він був людиною з іншого світу. Світ цей, великий і галасливий, складався з багатьох вулиць, стадіону, річки, де можна було купатися і скільки завгодно дивитися на пароплави. Були в цьому світі і школа, і ціла юрба друзів, у одного з яких навіть був велосипед. Було й учбове стрільбище, де сміливі люди могли знайти порожні гільзи, а іноді й цілі патрони. Були дахи, з яких запускали тріскотливих зміїв з личаними хвостами.
А я? Хто був я? Семирічне здихля, що не нюхало школи, не ходило саме навіть по найближчих вулицях. Я ріс, оточений дощаним парканом нашого подвір'я. І приятелів у мене не було, якщо не брати до уваги забіякуватої Томи з великого будинку і її п'ятирічного братика Толика — скиглія і канюку.
Звичайно, подвір'я було величезне, а гратись я умів і сам, тож поки що не відчував тісняви і смутку. Але ось, забувши про мене, помчав у своїх справах Павлик, і я зрозумів, що світ мій малий, а я самотній. Бід нудьги я відлупцював Тому, здалеку шпурнув каменюкою у зрадника Славка і на додаток намалював на паркані його портрет і підписав: