Павлик голосно прошепотів:
— Як на морі. Ніби там маяк і чайки… — Шепіт його звучав тривожно. — Ніби скоро шторм.
Щільна синява величезних грозових просторів звідусіль оточила притихлу землю. Будинки, здавалося, хочуть сховатися під дахи, як черепахи під панцир. Тільки вежа, висока й світла, безстрашно пронизувала тривожну синяву. Вона була як вітрило, як лебідь. Як білий маяк на краю неспокійного океану.
— Як на морі, — виразно повторив Павлик.
Я знав, що він народився і виріс тут, у цьому будинку, і ніколи не був біля моря. Але повірив йому одразу й міцно.
Відтоді ці два кольори — синій і білий — пов'язані у мене з думками про море. Біле і сине — значить чайки й вітрила в морській далині, хвилі прибою, тільняшки й матроські комірці, незнайомі міста над затоками, прапори відходу на щоглах багатоповерхових кораблів. Біло-синіми були обкладинки журналів «Вокруг света» і контурні шкільні карти, що так схожі на морські…
Звичайно, це прийшло поступово. А того вечора, коли хмара почала відповзати й трохи відкрила яскраву щілину заходу сонця, я забув про синій шторм і білих птахів. На якийсь час.
Потім настав вересень, і я пішов у перший клас, а Павлик у четвертий. Ближні вулиці перестали здаватися мені таємничою країною. Великий яр, який досі був страшним і забороненим, став місцем веселих ігор. Коли випав сніг, я один з перших проборознив там санчатами крутий схил.
Жити стало цікавіше, та набагато важче. Школа виявилася зовсім не святом.
Читав-то я добре, але з перших днів не гаразд було у мене з письмом. Літери мене не слухалися. Вони розбредалися з лінійок хто куди, хилилися убік, набували найпотворніших форм. Крупнокаліберні ляпки сипалися на сторінки зошита автоматними чергами. А крім того, вставати о сьомій ранку і по морозу тупкати п'ять кварталів до школи — яка ж то радість! Та ще домашні завдання! Звичайно, засніжений яр, галасливо й весело — це добре, але все-таки я жалкував за минулими часами. Зима здавалася мені безрадісною і жорстокою. Зимові канікули з крихітною ялинкою в кутку на скрині промайнули, як випадковий сонячний зайчик.
З хлопцями в класі я сходився дуже важко. Ленінградець Юрко Давидов, з яким я потоваришував, несподівано виїхав. До весняних канікул було далеко-далеко, а інших радостей я не чекав.
Так було до того січневого вечора, з якого я хотів спершу почати цю повість. Але, згадуючи все по порядку, я зрозумів, що почалася вона раніше. Не цього зимового вечора, а в сині літні дні вперше черкнула крилом Павлика й мене Тінь Каравели.
ВІЗИТ БІЛЛІ БОНСА
Вітер за вікнами був пронизливий і лютий. Він басовито вив у дротах і тополиному гіллі, але іноді зривався і починав верещати, як затиснутий у пастці пацюк. Я знав, що він лиже замети і здіймає над ними язики летючого снігу. При крижаному світлі місяця ці зразки схожі на бліде прозоре полум'я.
Я любив дивитися на ці прозорі факели. Вікна закривалися віконницями, але в одній віконниці відпала нижня половинка й залишила вільним віконце завбільшки із зошит. По кутках воно було затягнуте візерунчастим льодком. Я притискався носом до шибки й дивився, як палахкотять і димляться холодом замети, як летять по снігу тіні. Місяця видно не було, але я знав, що він, не втомлюючись, котиться назустріч стрімким хмарам.
Проте мати і Тетяна швидко проганяли мене: від вікна дуло. А коли я був сам, то й сам не наважувався підходити до віконця. Невідомо звідки з'являвся дурний страх: раптом з вулиці назустріч мені підніметься і прилипне до шибки плоска біла пика з страшними очима. Від самої цієї думки хололо в животі й хотілося, щоб вікон взагалі не було.
Звичайно, коли приходили дорослі, думка про білу пику починала здаватися неймовірною нісенітницею.
Але цього вечора дорослих удома не було. Взагалі нікого не було, крім мене.
Натягнувши пальтечко, насунувши шапку, я сидів біля столу і малював. Вірніше, не сидів, а стояв коліньми на стільці, налігши грудьми на край столу. Гостре ребро сидіння різало коліна, стіл боляче тиснув на ребра, але я не намагався влаштуватися зручніше. Навіщо? Все одно все було погано.
Такі погані вечори я називав похмурим словом «утик».
Утик — це коли всі нещастя утикаються в одну людину, в мене.
Сьогоднішній утик почався ще вдень: я одержав чергову двійку з письма. Щоб помститися Антоніні Петрівні, я вдома вирішив не робити завдання з арифметики. Проте зараз мене гризла думка, що від такої помсти Антоніна Петрівна постраждає менше, ніж я сам. А втім, не дуже сильно гризла. Набагато гірше було те, що я залишився один. У матері чи збори, чи позачергове чергування в редакції. У Тетяни теж якась справа в технікумі, вона взагалі часто затримується.