— Документи!
За знаком лейтенанта його напарники рушили вздовж вулиці, блокуючи «УАЗик». Макс упівголоса виматюкався, непомітно передав Сашкові відібраного перед цим «стєчкіна», витяг із-під сонцезахисного щитка пластикову картку і відчинив дверцята. — А спецталон державної інспекції безпеки дорожнього руху вас не влаштує?
Міліціонер узяв талон, якусь хвильку прискіпливо розглядав документ, який забороняв огляд машини, пасажирів та вантажу, проте заперечити щодо виданого рідним УВС папірця не міг. — Гаразд, проїхали. Показали б відразу, жодних питань не виникло б. — Дякую, лейтенанте. А що за стрілянина. Не скажеш? Бандитські розбірки чи… — Дідько його знає, — роздратовано буркнув міліціонер, — начебто теракт. Орієнтировку дали на чеченів, вони там якусь державну контору розгромили, чи то ФСБ, чи то прокуратуру. Самим достеменно невідомо.
— Зрозуміло… Ну, щасти.
Машина рушила.
— Погано, — пробурмотів Макс, коли вони трохи від’їхали.
— Схоже на те, — що наших усіх поклали, хоча це неймовірно.
Менти приїхали, покрутилися, але ніякої більш-менш точної інформації не отримали — не було від кого. Документів наші при собі не мали, а до сейфів міліція не залізе, не дадуть. Менти припускають, що то чечени, однак це малоймовірно — не мають вони такої потуги. Ні, це — суперпрофі. І з’явилися вони по ваші душі. А найгірше, вони точно знали, де вас шукати. Звідки?
— Ви ж нас «вирахували», — зауважив Івченко.
— Ми мали наводку, а виявили вас, точніше, ваш літак, за допомогою армійських РЛС. Таких можливостей не має більше ніхто. — Це все через нас із Сашком, — подав голос Штепа. — Тільки-но я почав обряд екзорцизму, їхній чаклун знайшов нас, відчувши заворушення в ефірі. Ми вже близько до мети, вони, мабуть, перекрили ключові напрямки і надіслали для штурму найближчу групу. — Перекрити, це так, — погодився Макс, — а стосовно найближчої групи… Повторюю, працювали професіонали.
— Асасини поганих не тримають.
— А, це ті, про яких ви згадували в розмові з генералом…
— Можливо, вони використовують іноземні спецслужби.
Макс спохмурнів і похитав головою.
— Усе одно не розумію. Адже не з бригадою бритоголових мають справу, повинні ж усвідомлювати, що ми за своїх горлянку перегриземо, навіть з того світу дістанемо. — Розуміють, але ставки нині такі, що ніхто не замислюється про майбутнє. Його просто не буде, якщо їм удасться… Якщо Антихрист народиться. Вважайте, що проти нас діють смертники.
— Чудово.
Росіянин довго й смачно виматюкався, похопився й вибачився перед дівчиною: — Нерви здають. Якось незвично діяти в себе вдома, наче в якомусь грьобаному Афганістані, набитому моджахедами.
Тим часом машина дісталася околиці міста, щасливо проминула ще один пост, цього разу стаціонарний, і вискочила біля недавно збудованих котеджів, за якими громадилася темна маса тайги.
— А куди ми їдемо? — поцікавилася Наталі.
Макс промовчав, витягнув чергову сигарету, прикурив і замислено мовив: — Цікаво, коли їх тут уже мов собак нерізаних, що ж робиться біля того вашого Ловоозера, чи як там його… Сейд-озера? — Нічого, — спокійно відповів Штепа. — Там їх нема. У тих місцях можуть перебувати лише особливі люди. Мабуть, посвячені з Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій уже там. З невеликою охороною, захищеною магічними амулетами, — звичайна людина там довго не витримає. Тут уже інші правила гри, жорстокі, страшні, дивні. Багато хто їх не розуміє, багатьом вони лише заважають, не лише нам, а й їм. Проте всі мусять грати за цими правилами. Це наче сценарій драми, режисер якої… Він не доказав, однак усі й так зрозуміли, кого Микола Михайлович має на увазі. — Ви сказали, що звичайна людина там не виживе, а як же місцеві мешканці? Ми вчора отримали інформацію щодо того району. Нам неодмінно стало б відомо про, гм, підвищену статистику смертності в будь-якій місцевості. — На те вони й місцеві. Вони там народилися, живуть у тій енергетиці. Питання в тому, яка частина від людини в них залишилася. Я не знаю.
— А ми? Хто захистить нас?
Чаклун лише сумно всміхнувся й не відповів…
«УАЗик» нарешті вискочив за межі міста і в’їхав на довгий міст над чорними водами Онезького озера.
— Схоже, ти знаєш, куди їдеш, — відзначив Сашко.
— До Кондопоги, — коротко відповів Макс.
Відчувши, що відповідь нікого не задовольнила, він по паузі додав: — Там можна переночувати в моєї знайомої. Адреса не «засвічена» навіть перед нашими, тому будемо там у повній безпеці. А завтра вранці я займуся організацією нашої доставки за Полярне коло.
— А чому ми маємо вам довіряти?
— А у вас нема вибору, Миколо Михайловичу, — посміхнувся Макс. — Дивні ви люди… Кілька годин тому вмовляли мого начальника допомогти, а тепер раптом пильними стали. Не забувайте, що ви на території Росії, куди проникнули за фальшивими документами, з невідомою метою.
— Ми мусимо допомагати один одному.
— Отож. Ви коли-небудь були в цих краях?
— Ні.
— А ти?
Сашко невиразно здвигнув плечима.
— Ага, — гмикнув Макс. — Тоді подумайте ось над чим.
Карелія — країна лісів та озер. Тут майже нема людей, можна проїхати сотні кілометрів і не зустріти жодної машини, жодного села. До Кольського півострова веде одна більш-менш нормальна автомагістраль, і її буде надійно перекрито.
По-перше, цих місць досягла Аномалія, а ви навіть не можете уявити, що навколо неї зараз діється. Лише вчених з усього світу з’їхалися сотні, а скільки шпигунів маскується під учених… Скоро по трасі без спеціального дозволу не пропускатимуть нікого, а в нас його нема. До того ж ті, хто полює на вас, не дилетанти, обов’язково переріжуть дорогу. Як відрізнити справжній армійський заслін від перевдягнених бойовиків?
Макс дістав із-за сонцезахисного щитка нову пачку сигарет, прикурив, випустив тугу цівку диму у відчинене вікно й додав: — Ну і полярна ніч, звичайно. Вона вже є повновладною господаркою в тих місцях. Приємного мало. — А ти маєш якісь варіанти, — не спитав, скоріше, ствердно мовив Сашко. — Завтра я організую «вертушку». В цій країні лісів та боліт легше обійтися без автотранспорту, ніж без літака чи гелікоптера. В будь-якому містечку, якщо є гроші, можна найняти «вертушку». А я навідаюся до військових. Моє посвідчення, що його видав генерал, щось-таки та й значить. Завтра ввечері будемо в Мурманську, а звідти до Ловоозера — зовсім недалеко, за тамтешніми мірками, звичайно. «Вирахувати» нас зможуть по тому ж вертольоту, однак на це піде безліч часу, а до того в Мурманську й слід наш прохолоне. — Справедливо, — погодився Івченко. — Слухай, так ти місцевий чи з команди Говорова? — З команди. І місцевий, — усміхнувся Макс. — Не треба мене провіряти, майоре, мовляв, звідки в цього типа тут знайомі. Колись я тут працював, тому генерал і включив мене у свою групу. А Ірина… Ми з нею навіть одружитися хотіли, та, на її щастя, все розладналося — який із мене сім’янин… Тож не треба мене ловити, — знову всміхнувся Макс, — захочу обдурити — не помітиш. Утім, так само, якби ти хотів обдурити мене. Машина на той час вирвалася з чіпких лабет тайги, залізнично-автомобільним мостом перетнула широку ріку й опинилася на вулицях чи то селища, чи то невеличкого містечка.
— Кондопога.
Макс звернув із центральної вулиці на вузький проспект, котрий простягався до протилежної окраїни містечка, й попередив: — Тільки жодних розмов про справу при Ірині. Я, звичайно, довіряю їй, проте не настільки. Для неї ми — геологи, міжнародна експедиція.
Він повернувся до Наталі й підморгнув:
— Можете шпарити англійською, міс.
Незабаром авто зупинилося біля великого півтораповерхового дерев’яного будинку. Світла в жодному з вікон не було.
— Дома нікого нема.
— Вітальня з іншого боку, — пояснив Макс і натиснув на клаксон. — А звідки ти знаєш, що вона не вийшла заміж чи не виїхала? — спитала Наталі. — Ну, а як ти думаєш? Росія, звичайно, не Англія і не Швейцарія поки що. Але таке чудо техніки, як телефон, у нас є.