Тут і йти нема що, вони з батьками жили на одній садибі, хоч хату таки поставили свою, бо як не мирися та не годи, а свекруха з невісткою під різними дахами рідніші. Коли все добром та ласкою, то таке, як разом живуть, на спільному ж обійсті, а коли хтось не на ту ногу встане, то зачинися за своїми дверима та й пересидь часину, щоб горшків не бити.
Свекруха, ще як жили вкупі, бувало, й косо дивилася на Катерину, тут нема де правди діти. Усе їй здавалося, що невістка і зварить не так, і випере занапасть, і за чоловіком не догляне так, як треба, а той, дурний, дивиться на все, наче крізь сито, і не смій зачіпати його жінку. А воно ж як глянути збоку, то там четвертинка тої жінки, тонке, мов комариний носик, відро води візьме й ось-ось переломиться, то Степан біжить, аж пальці збиває, щоб вихопити у неї те відро чи за що там вона візьметься. Ну, не жінка, а дубець, чим вона тільки й узяла Степана, аби хто сказав; видно, чарами-приворотами присушила, не інакше. Якось свекруха на власні очі побачила таке, що тільки в долоні сплеснула: вийшла на подвір’я, дивиться — Степан сидить на стільчику з намиленою пикою, а невістка голить його. Та такі раденькі обоє, вона щебече, він і собі роззявив очі та всміхається, дурне теля, не знає, що не можна дозволяти жінці ні голити себе, ні стригти, бо всохнеш за нею.
Пізніше, коли хтось питав у Ганни, як там невісточка, могла під гарячу руку відрізати: «Та така, що стриже й бриє разом».
Катерина з першого погляду зрозуміла, що не сподобалася свекрусі, хоч та й не подавала виду, та коли Степан уперше привів Катерину в хату (ось, мовляв, та дівчина, про яку вам розповідав і з якою хочемо побратися), свекруха дивилася на неї пісними очима (ой, не так ти, сину, розказував нам, як воно є насправді), по-їжачому хмикала носом й вагалася вголос:
— Чи не рано, Стьопо, надумав женитися?
— Чого це рано? — здивувався Степан, бо, коли раніше казав, що скоро приведе їм у хату невістку, мати мовби й раділа.
— Та хто його зна, кхм. Це дівчатам страшно засиджуватися, — злегенька вколола вона Катерину, — а хлопцеві що, йому спершу на ноги тре’ стати, кхм.
— А я що — на руках стою? — огризнувся Степан, помітивши, як зіщулилась Катерина.
— І то правда, — заступився батько, повільний, скупий на слова чолов’яга з короткозорими очима. — Робота у нього є, хата є, чого ж іще.
— Хату ми свою збудуємо, — сказав Степан.
— Та хіба ж діло в хаті? — засокорила Ганна. — Я б і сама хотіла, аби з нами жили, один же він у нас, синочок, при кому ж нам віку доживати. Але ж і молодий ще, необтертий, що воно бачило, кхм-кхм? Ти, Іване, як на мені женився, то вже тридцять з гаком мав! — не без утіхи нагадала Ганна. — Підтоптався.
— Мене війна топтала, — сказав Іван. — А як ноги роздробило під Яссами, то два роки докупи складали. Так що ти заспівала, як той казав, не з того кінця.
— Кхм-кхм, — не знала, що відповісти, Ганна.
— Словом, так, — зрушив мовчанку Степан. — Як воно буде далі — побачимо, а розписуватися підемо до дядька Онисима. Взавтра ж віднесемо заяву.
Дядько Онисим, Степанового ж батька брат, ще од війни був незмінним головою сільради, і, крім усіх важливих справ державного значення, через його руки проходило ще й таке делікатне діло, як шлюб. Рука у дядька Онисима була легка, подейкували, ще ніхто не розлучився із тих щасливчиків, що він розписав, і коли в селі якась парочка зустрічалася надто довго, то їй не казали: «Пора одружуватися», а — «Вам пора до Онисима».
Онисим Кіндратович зустрів племінника з нареченою урочисто, але, як і годиться представникові влади, майже офіційно. Ішлося ж не про якусь там абищицю, а про таку важливу акцію, любив наголосити Онисим Кіндратович, як створення сім’ї, що є клітинкою держави, а коли хочете знати, то і її основою. Взагалі Онисим Кіндратович був філософом, найбільше шанував у людині думку, отож і Степана з Катериною передовсім запитав, чи вони добре подумали, а якщо ні, то Онисим Кіндратович може й почекати, йому не спішно.
Словом, усе було, як і треба, та коли діло дійшло до паспортів і виявилося, що Катерині немає сімнадцяти, дядько Онисим затявся: так не годиться. Закон є закон. І навіть, незважаючи на родинні симпатії, показав книжечку, в якій чорним по білому було написано, що Катерині заміж ще рано.
— Та тут же кілька місяців лишилося, Онисиме Кіндратовичу, — і собі тримав офіційну ноту Степан, величаючи дядька на ім’я та по батькові.
— А хоч би й день.
— Онисиме Кіндратовичу…