— Ти кодекс бачив?
— Ну, дя’…
— Тут я тобі не дядько. Ми не вдома. І тим більше не в Середній Азії.
— При чому тут Середня Азія?
— Там дозволяється раніше виходити заміж. Їдьте туди.
— І поїдемо! — розсердився Степан.
— Їдьте. Як так припекло, то їдьте.
— Да, припекло! — кипів Степан.
І тут його осяяло. Вхопив за руку Катерину, яка згоряла від сорому, і вивів на ґанок. Потім знов забіг у сільраду, а через хвилину-другу покликав туди і Катерину: «Здався старий».
Онисим Кіндратович з новою, прискіпливою цікавістю оглянув майбутню родичку з голови до п’ят, покректав, почухався, покрутив головою і подав їм бланки заяви.
— Заповнюйте. Тіки нікуди не їдьте, бо нам такі молоді та гарячі і в селі потрібні. Невісточка наша на кого вчиться? — спитав уже по-домашньому.
— Шиє, кроє, — сказав Степан.
— Ага, мадістка, значить. Теж добре. Може, згадає дядькову добрість та якусь сорочину пошиє. Робота їй знайдеться, скоро ж побуткомбінат свій одкриємо. Та на весілля не забудьте покликати.
— Як це забудемо, дя’? Ви ж нас і розпишете.
— Ага, і то правда.
— І на весілля покличемо, й на хрестини.
— На звіздини, — поправив Онисим Кіндратович. — Ти на радощах не забувайся.
Й от чого-чого, а звіздин дядько Онисим ждав набагато довше, ніж сподівався. І лиш тоді, як підкинув тричі на подушці їхнього первістка Іванка, посварився на Степана пальцем і сказав тихенько:
— А ти, Стьопо, тоді у сільраді обвів дядька кругом хати. Я не забув, нє.
— А ви як хотіли? Ми вам про любов, а ви нам про кодекс, — щасливо сміявся Степан. — Любов, дя’, — це така велика штука, що часом не влазить ні в які кодекси.
— Твоя правда, небоже, — погодився Онисим Кіндратович, схильний до філософського слова. — Не дарма я тобі колись вуха нам’яв, як упіймав у Глинищі з самопалом. Ще ж голопупенко був, а й собі туди ж.
— А тепер і в мене он голопупенко, аж не віриться, — світився Степан, дивлячись на ще не вилюдніле створіннячко, що лежало впоперек ліжка.
Заходили сусіди, родичі, і старі баби, ще не встигши переступити поріг, казали: «Тьху, яке погане, де ти його взяла, Катре?» Катерина аж здригалася від тих тьхукань, і хоч їй пояснювали, що це так треба, кажуть так, щоб не спристрітити дитину, все одно не могла змиритися, бо її дитина була найкраща у світі. Образило й те, що Степан, аби заспокоїти Катерину, сказав, що всі новонароджені однакові, такі собі пуцьвірінки, яких і на руки страшно взяти; та де ж однакові, коли он їй у пологовому будинку помилково були принесли годувати чужу дитину, і Катерина відразу побачила, що це не її, і наробила плачу на всю лікарню. Вона й зараз бачить, що Іванко, як дві краплі води, схожий на Степана, навіть складочка на переніссі така, як у нього, й очі такі, невже всі сліпі й не бачать? Катерина так і спитала у Степана:
— Хіба ти не бачиш, що в нього очі твої?
— Та наче мої, — сказав Степан, — сині.
— Молочні сивенькі очі, — встромила свого носа свекруха. — У всіх дітей такі, ще будуть мінятися.
І тоді Катерина не стерпіла, вхопила дитину й, сказавши, що пора годувати, вийшла в сусідню кімнату, ледь стримуючи сльози.
До неї зайшов Степан, зачудовано дивився, як Катерина годує дитину, дивився на сині прожилки на розповнілих білих грудях, на крихітну ручку, що інстинктивно тиснулася до тих грудей, і щось болісно затремтіло йому у серці, болісно і водночас солодко, Степан чи не вперше відчув себе батьком, це почуття ще тільки народжувалося в ньому і через те нило тоненько і солодко.
— Катю, — спитав він. — А як тобі, коли воно ото п’є?
Вона знизала плечима і всміхнулась до нього так само, як усміхалася до дитини.
— Питаєш…
— Кусає?
— Ще й як!
— Ти диви, зубів немає, а кусає. От шибеник!
У сусідній кімнаті чувся батьків голос:
— Іван! На честь діда назвали. Не думав і не гадав, що доживу до такого, коли отам, під Яссами… — Він пройшов майже всю війну, та тільки вдавався до споминів, завжди згадував Ясси, ніби в тому бою вмістилося все її страхіття. Степан сто разів чув од батька, як його взводові довелося брати висоту майже наосліп, вночі, і бігли під гору, коли не видно ні ворога, ні своїх, лиш смерть січе по тобі свинцевим дощем, і ти знаєш, що вона ось-ось вихопить тебе із цієї непроглядної ночі, але ти біжиш — під гору, під гору… Тоді лише він, Іван Побережний, єдиний з усього взводу зостався живим, та не було б і його, якби не потрощило ноги. Видно, смерть подумала, що він уже мертвий, — обминула.
Сто разів чув Степан про той бій під Яссами, і лиш тепер остудила думка, що це ж якби батько тоді не вижив, то не було б і його, Степана, не було б і малого Іванка, обірвалася б якась жива нить на цій землі, якої нікому й ніколи не з’єднати. Часом, глибоко замислившись, вслухаючись у себе, Степан гостро чув у своєму єстві батькові риси і тоді немов бачив себе зсередини: ось він тихенько всміхнувся точнісінько так, як тато, і ворухнулася складочка на переніссі, ось глянув через плече, пригладив чуба — все це жило і в його батькові, і схожість ця не позірна, її можна відчути тільки зсередини, кров’ю. І саме від думки про безперервну нить життя прийшла ще одна — давня, відома, про те, що сам він не вічний у цьому вічному колі, однак подумалося про це без страху, який напосідав його часом на самоті, подумалось із мудрим спокоєм, що все-таки без нього не було б і цього вічного кола; виходить, щось же лишиться-таки й від нього, не щезне безслідно. Адже узяв він багато від батька, а батько від діда… і так аж у сиву, бозна-яку давнину тягнеться нить, спільна для всіх кровна жилочка.