Хіба не про це говорив і дядько Онисим, коли тихого червневого надвечір’я вони сиділи з вудками удвох над Тікичем. Саме цвіла калина, мав ловитись линок, якого дядько страшенно любив за хитрий кльов, над річкою стояли густі пахощі зела, що на межі весни та літа найдужче увіходило в силу, здоровий дух води і цвітіння, — все це наводило дядька на філософський лад, і він казав, не зводячи очей з гусячої пір’їни, яка правила давнім мислителям за перо, а дядькові — за поплавок:
— Ти от візьми нашу сверблячку до риболовлі. Дехто думає, що це від жадібності. Не знаю, може, когось і це тягне до річки, але я, приміром, можу купити риби і в магазині. Я думаю, Стьопо, що це у нас озивається голос пращурів. — Онисим Кіндратович дмухнув у штульбу «біломорини» і закурив. — Вони ж добували собі харч риболовлею та ще мисливством. І повсякчас на природі були. От і нас до цього тягне, душа просить. А зиску тут ніякого.
— Який же тут зиск, — знизав плечима Степан. — Сказано ж у народі: риба й зайці заведуть у старці.
— Е, не до шмиги мені ця примовка. Не той старець, що з порожньою торбою, а той, у кого замість душі дупло. Хіба ти не багатий цією річкою, лісом, птаством, яке тобі за так дано? Ще й який багатий. Бо душу маєш. А скільки, Стьопо, тепер таких людей, що, окрім горобця, більше пташки не бачили. Чи якщо й побачить, то не скаже, як вона зветься. По телевізору впізнає папугу, колібрі, а який із себе, приміром, голубий рибалочка, то не питай.
— Голубий рибалочка?
— Еге, пташина така. Виходить, і ти не бачив. Тепер вона рідко до нас залітає. Зверху і справді голуба, наче в синьці скупана. А дзьоб тонкий і довгий, як у кулика. І то тим дзьобом так спритно хапає дрібну рибку на воді, що й не запримітиш коли. Того й рибалочкою зветься.
— Ви його бачили?
— Я сидів отако, як тепер, на березі, а він на вербі причаївся. Потім писнув по-мишачому і лясь на воду, ще й пірнув, мов та качка. Дивлюсь — уже полетів з рибкою в дзьобі.
— А я недавно щигликове гніздо бачив, — похвалився Степан. — На нього теж не часто натрапиш.
— Гніздо? — зрадів дядько. — Добра прикмета. Знаєш, як у нас ще називають щиглика? Мальованець.
— Він і справді як розмальований. В намисті червоному. А крила жовтенькі.
— Тші-іть, віть-віть, — присвиснув дядько, показуючи, як співає щиглик-мальованець. — Де ж ти бачив його?
«У пралісі», — ледь не сказав Степан, але спохопився: це ж тільки вони з Катериною так називали лісистий берег Тікича. То був лиш їхній праліс.
Уперше він повів її туди у травні. Не тому, що о цій порі праліс розквітає, розкошує в солодкому диханні бузку та черемхи і виповнюється стількома звуками, що потопаєш у них. Ні, Степан любив праліс о будь-якій порі, але довго не міг сюди вирватися (від села кілометрів сім) через весняні клопоти в колгоспі. То готувалися до сівби, то сіяли — мерщій, поки земелька проситься, кидай у неї сім’я, і Степанові навіть доводилося пересідати з «газона» на трактор, впрягатися в сівалки. Він нічого не вмів робити впівсили, весь час пропадав на полі або в майстерні, і Катерина бачила його тільки ночами. Зморений, пропахлий гіркуватим духом протруєного зерна, він і вночі довго не міг заснути, любив тихенько погомоніти з Катериною про таке, чого вона не дуже тямила і дивувалася, що Степан бере це так близько до серця. То мріяв про сівалку, яка б так розмірено кидала в ґрунт насіння буряків, щоб їх потім не проривати, то казав, що комбайн «РКС-6» на розгаслій ріллі, мов черепаха, треба поміняти зірочки для збільшення обертів, і тоді він ходитиме де завгодно. Степан це сам зробить, уже говорив з Мостовим, головою колгоспу, бо їхній інженер та старший механік не дуже в те вірять.