Катерині чудно було його слухати, однак і тішилася собі нищечком: щось хазяйське прокинулося в чоловікові, за таким не пропадеш. Якось вони їхали удвох Степановим «газоном» за селом, саме перепав короткий весняний дощик і розпушене поле запарувало, задихало прозорим туманцем. Степан зупинив машину, вийшов і, набравши повні груди повітря, видихнув: «Погуляла земля». Говорив про землю, як про живу істоту, і саме тепер, коли погуляла земля і віддихувалася серпанковими хмарками, Катерині захотілося відкрити Степанові одну таємницю, але побоялася зурочити і сказала про неї уже в пралісі, коли вони вибралися туди травневої неділі. Випав якимось дивом такий день, що Степан не пішов на роботу (з посівною впоралися, до жнив ще далеко), і то був один із найщасливіших днів у їхньому житті.
Праліс розвився, зацвів, випростався листом, тільки дуби ще були в тугій бруньці, а земля палахкотіла рястом, серед якого там і сям стриміли свічечки найперших грибів — зморшок. В такому царстві тебе неодмінно перейме бентежна думка, що ти ось є на цьому світі, є, є, а могло ж і не бути. Чому саме ти? Чому саме тобі випало усе це бачити і відчувати, радіти, жити? І коротка щемлива печаль — колись усе це погасне для тебе.
Десь недалеко озвалась зозуля, Катерина загадала, скільки їй літ накує, й почала рахувати:
— Один, два, три…
— Не треба, — раптом перебив її Степан.
— Чому?
— Я не хочу.
— Але чому?
— А що, коли вона перестане зараз? Коли накує тобі зовсім мало?
— Смішний…
Зозуля ж кувала й кувала — лунко, заливисто, спрагло. Степан наче бачив, як вона з кожним «ку-ку» чемно кланяється, опускаючи хвіст і схиляючи голову, ніби й справді дарує комусь літа, а тим часом міркує отією чемною сірою голівкою, кому б це підкинути своє яєчко.
Зозуля втихла, й зараз же подав свій голосочок щиглик:
— Тші-іть! Чвіть-чвіть!
Він був зовсім поруч, Степан відразу помітив його на терновому кущі й показав Катерині. Вона не встигла помилуватися на строкатого мальованця, як той пурхнув геть од людського ока, і тоді вони помітили в кущі гніздо. Воно було схоже на маленьку мисочку, виплетену з трави, а на дні тієї мисочки зеленіли четверо яєчок у темних цятках. Катерина відчула поглядом, що вони теплі.
— Ходімо, — сказала вона. — Не лякаймо пташку.
Вони пішли до річки, яка тремтіла і знемагала від нересту, вкриваючись білою піною; біля берега терлася риба, ворушився і щось шепотів очерет, на поверхні води зблискували карасі, які перекидалися догори животами — гуляли.
— А він теж ніби в червоній шапочці, — сказала Катерина.
— Хто?
— Щиглик. Це ж десь і Щедрик тут?
Степан зачудовано дивився на неї, він думав, що Катерина вже забула про Щедрика, але ні, вона спитала про нього без тіні усміху.
— Його не можна бачити, — сказав Степан.
— Так, але ж він тут?
— Звісно.
Вони притихли, і довго дивилися на річку, і бачили більше, аніж відкривалося зору, ніби цієї миті хтось хлюпнув у них надприродної сили, — бачили крізь воду все, що діялося в річці, до найтоншої нитки водоростей, до найменшої піщинки насподі Тікича.
Золотиста кругла карасиха поволі пропливала при самісінькому дні, черкаючи боками соковиті стебла очерету й гострі листочки горошниці. Їй подобалося це тихе прибережжя, де вода була тепла й ласкава, куди не сягала пружна течія, отже, ікрини надійно заляжуть в зарослому зеленню літеплі і не понесе їх вода хтозна в яку далечінь. Тими ікринами золотиста карасиха була переповнена до млосної втоми і від того здавалася ще круглішою і не такою спритною, якою була насправді. Плавці на її животі припухли, ворушила ними злегенька, вишукуючи найзручнішу місцину і спроквола перехиляючись трохи набік, аби глянути вгору. Там, угорі, якраз над нею, гуляв продовгуватий срібний карась, він тішився цією парною лагідною водою, чув у собі трепетну молоду силу, з якою годен зараз попливти швидше за щуку, але не міг полишити золотисту карасиху і, щоб якось погамувати у собі нестримну силу й жагу, жваво перевертався з боку на бік, плюскотівся і часом навіть викидався над водою, завмираючи від захвату.
Карасиха поблажливо косувала на ті його пустощі, вони і її запалювали до шаленого грища, і хотілося звільнитися від ваги, від безлічі ікринок, що дедалі тугіше перекочувалися в ній і просились під сонце. Пора!
Вона побачила затишне сплетіння гостролистої горошниці, на мить зупинилася, притискаючи до себе зболені плавці, і в цей час пірнув униз срібний карась і солодко черкнув її по гладенькому тілі гострим пером: пора! Золотиста карасиха здригнулася від його доторку, затремтіла, і наступної миті з неї випорснув струмінь жовтих мачин, потім ще і ще. Вони слалися за нею жовтою доріжкою, а над тією доріжкою рівно плинув срібний карась і лив на ікру молочко. Згодом золотиста карасиха стала легкою і спритною, її тіло приплюсло з боків і видовжилось, і вона майже не відчувала опору води; набрала в міхурець повітря, піднялася майже до поверхні і заграла на воді ще жвавіше за карася, хоча й відчувала у плавцях щемливий біль.