Шелестів, коливаючись, очерет, білі мережки піни шумували на воді, прокочувалися сплески, а з поміж того час від часу чулося соковите цмокання, наче хтось цілувався у гущавині очеретів чи й глибше десь там, під водою.
— Я, мабуть, скупаюся, — сказав Степан.
— Вода ще холодна.
— Ні, тут, у заводі, тепла. Ти ж бач, навіть карась нереститься. В холодній воді він не метає кашку. Давай удвох?
— Я боюся.
— Боїшся нежиті? — засміявся Степан, стягуючи через голову сорочку. — А я тебе зараз вкину в річку!
— Я не за себе боюся, — сказала Катерина і якось дивно поглянула на чоловіка.
Перехопивши той погляд, Степан ураз присмирнів і перестав сміятися.
— Ти чого?
— Я за нього боюся, — сказала Катерина, взяла його руки і притулила до свого лона.
4
Іван Побережний увійшов у хату темний, як ніч (відколи Степана взяла недуга, постарів на очах і геть зчорнів лицем), за ним влетіла Ганна й відразу зарюмсала тоненьким, але владним голосочком:
— Ой, дивися ж, синочку, та не спіши, бо вони там тебе поріжуть, тепер ці дохторі такі, аби різать…
— Цить! — гримнув Іван. — Зачала… Їхати треба. Сидьма теж нічого не висидиш. Але я ось що хочу сказати, Стьопо: може, й мені з тобою поїхати?
— Навіщо, тату?
— Так мені легше буде.
— Не треба, ще не знаємо, чи там нас хто прийме. Хай уже потім, якщо ляжу в лікарню, — сказав Степан.
— Ти тіки той… на операцію зразу не давайся. Чув, Стьопо? Може, так спершу підлічать.
— Не знаю, тату. Людям же роблять й операції, помагає.
— Чось мені страшно.
— Я не боюся, — сказав Степан, і на його обличчі перебігла тінь жовтої усмішки.
— Тут оно пучку вріжеш та болить, а то ж серце, — знов забідкалась мати.
— Може, до того не дійде, — сказав Степан.
— Дивися, сину. — Батько дрібно заморгав короткозорими очима. — Коли що, дзвони зразу до дядька Онисима в сільраду. Я приїду. Ти ж знаєш, аби можна — я б замість тебе ліг. Я вже нажився, а тобі…
— Все буде добре, тату.
— Що там треба кому — дзвони. Ми нічого не пошкодуємо. Ти ж знаєш.
— І різать не давай, — затялась на одному мати.
— Ще ніхто нікого не ріже, мамо.
— Вони тепер тіки що — зразу за ножа, не кажи, я знаю.
— Чось мені страшно. Не дай бо’ якесь лихо, то краще б мене ще отам, під Яссами…
— Де Катерина? — перебив їх Степан.
— Ніяк дітей не зажене до хати, кхм, — мати хмикнула, наче Катерина і тут чимось їй не вгодила.
— Хай би гуляли ще.
— Хоче, щоб ти побув із ними, — сказав батько.
— А може б, не їхав? Я до ворожки ходила. Кидала вона й на картах, і на квасолі ворожила…
— Тобі оце тре’ каркать під руку? — холодно зиркнув на неї батько. Завжди покірний і догідливий, Іван Побережний останнім часом зривався й гримав на жінку, і та йому змовчувала. — По ворожках вона розходилася!..
— Та вона нічого поганого не сказала, а дороги, каже, йому не показано і в казьонному домі добра не видать…
— Не тре’ воно нам!
— Кхм, — Ганна краєчками хустки витерла сухі губи й зібрала їх у тоненьку складочку. — Про мене.
— Сьогодні голову бачив, Мостового, — перевів на інше розмову батько. — Каже, винний я перед Степаном. Не вірив тоді, що він слабий, розсердився на нього… А тепер, каже, якби міг, то небо йому прихилив би.
— Передайте, що… — Степан закашлявся, потім, віддихавшись, додав: — Що я на нього серця не маю. Погарячився трохи, то й що? Така робота. Між людьми всяко буває.
У них з Мостовим здебільше було по-людському, Степан аж дивувався часом, що старенький голова розуміє його краще за молодих і хоч у техніці тямив не дуже, а завжди підтримував Степана у його раціоналізаторстві. Не все, звичайно, виходило, як хотілося, бувало, що новація розліталася з тріском, однак Мостовий і тоді здобувався швидше на жарт, ніж на лайку. Колись Степан потрапив був у халепу — перекинув трактора, орючи Стрілецький узвіз, сам вчасно вискочив і лишився цілісінький, а трактор згори покотився б, як іграшка, аби не притримали увігнані в землю лемеші. Ну, все одно трохи пом’явся, і тоді головний механік Піскун наробив такого шуму, давай збирати комісію, аби розібралася й покарала Степана, а Мостовий на правлінні облив Піскуна холодною водою: «Не знаєш, чого так сталося, то мовчи. Побережний повів трактора впоперек схилу, бо так дощі тримаються в борозні, а не рівчаки риють. Його нагородити треба, що пішов на риск ради доброго діла». Коли до тебе отак по-людському, то й сам готовий у нитку витягтися, щоб не підвести, і Степан таки не підводив Мостового, робив за двох, де й сила бралася. Найважчими завжди були другі жнива — це коли копали буряк, тоді їхнє поле нагадувало танкодром. О цій порі, наче навмисне, заходилися дощі, земля розгасала, і над полем стояло таке ревище моторів, наче тут справді точилася пекельна битва.