Степан сідав тоді на «РКС-6», у якому сам замінив зірочки реактивних вилок, і цілий день не злазив з нього, а потім ще й уночі розлякував пітьму над буряковим полем. Однієї сльотавої ночі фари його комбайна вихопили з темряви щупленьку постать Мостового, і Степанові чогось аж серце стислося. Старий насилу висмикував чоботи з в’язкої грязюки, обличчя заляпане болотом, весь мокрий, як хлющ, рубця сухого немає на ньому. Степан зупинив комбайна, скочив на землю, думав, що Мостовий хоче дати якийсь наряд, коли приїхав сюди серед ночі, але старий тільки незграбно обняв його за плечі.
— А що, Стьопо, вирятуємо з цієї багнюки по триста центнерів?
— Більше, — сказав Степан. — Буряк, як кінські голови, аби лиш вивезти. Та хіба нам уперше?
— Ну, дивись тут мені…
Старий швидко пішов у ніч, але Степан ще довго чув, як схлипує розгасла земля під його чобітьми, і навіть коли запустив комбайн, здавалося, чує те схлипування.
Багато розмов було між ним і головою, але ота, коротенька, найдужче врізалась у пам’ять. Тієї ж таки сльотавої осені, коли він потрапив у лікарню і там сказали, щоб забув і думати про комбайн та трактор, якщо хоче жити, що йому дадуть групу інвалідності, тоді Степан найперше чомусь побачив заляпане болотом лице Мостового і згадав ту ніч.
Від кого-кого, а від Мостового він ніколи не сподівався такої колючки, яку той підкинув йому пізніше, уже зимою, зустрівши на вулиці. Степан ішов з рушничкою за плечима (любив поволеньки побродити засніженим пралісом) і, побачивши старого, знітився, думав, голова зараз почне співчувати, пропонуватиме якусь чистеньку роботу в конторі, а він зненацька спитав:
— То що, Степане, не важко бігати за зайцями?
Степан змовчав. Нишком проковтнув образу й пізніше, коли Мостовий одумався і справді запропонував йому роботу обліковця в городній бригаді, Степан не прийняв поблажки, а влаштувався в районі інспектором рибнагляду. Щоправда, і там недовго протяг, однак дав зрозуміти старому, що не простив йому необачного слова. Мостовий тим, видно, і сам карався, бо якось таки завернув до Степана додому.
— Ти от що, Стьопо, — м’яв у руках сірого капронового брилика. — Зла в душі не носи. На мене образився, знаю, і правильно зробив, здуру я ляпнув. Вибач старого. А колгосп ти не маєш права минати боком.
— Я своє одробив, — сказав Степан.
— А от і ні, хочемо допомоги в тебе просити. Так-так, не посміхайся косо. Ти на рибі знаєшся добре.
— Як і на раках, — сумно всміхнувся Степан.
— Хочемо попросити, щоб ти ставок до пуття довів. Почистимо його, малька запустимо, ну, й так далі.
— Це ви спеціально для мене придумали?
— Чого для тебе? Давно пора. До нас он стільки гостей приїжджає, делегації всякі, начальство, то хоч матимемо свою рибу на юшку.
— Якщо з толком, то й людям вистачить.
— А я хіба про що? — зрадів Мостовий. — То як, Стьопо, підеш?
— Спробую, — сказав Степан.
— Ну й молодчина! Завтра жду тебе в конторі.
Степан був певен, що Мостовий виметикував цю роботу для нього, але охоче пристав на пропозицію — діло було до душі. Саме завдяки цьому він і познайомився з Муталібом, якого до їхнього села привів випадок. Два роки тому, коли Мостового забрала «швидка» в райлікарню (серед жнив ухопила болячка) і місцеві лікарі, розгубившись, викликали по санавіації хірурга з Києва, ним виявився молодий узбек Муталіб Усманов. Він одразу ж поклав Мостового на операційний стіл, а наступного дня подарував йому на пам’ять тридцять дев’ять камінчиків із вилученого жовчного міхура, акуратно загорнутих у біленьку марлю, ніби те каміння було коштовним. Муталіб прооперував жовчного міхура, хоча був хірургом серцевим. Та, видно, мав золоті руки і світлу голову, бо в київську клініку його запросив із далекого Хорезму знаменитий на всю країну вчений-хірург Волощук.