Після операції Муталіб уже збирався на Київ, але члени правління колгоспу «Маяк» узяли його в оточення: не відпустимо, лишайтеся в нас якщо не назавжди, то принаймні на день, завтра неділя — і великий гріх не скуштувати юшки з нашими карасями. Муталіб їм чемно подякував, сказав, що юшка — це добре, але якщо вже вони такі ласкаві, то він із більшою охотою посидів би з вудкою десь на зеленому бережку. Нема питань! Правління приставило до гостя штатного рибалку Степана Побережного, який, подейкували, міг виловити карася навіть у дощовій калюжі.
Муталіб одразу сподобався Степанові. Взагалі до гостей, яких підсилало начальство на рибку, він дивився примруженим оком — здебільшого це були люди, котрим аби швидше набити багажник. Якось уже були з Києва двоє, послухати їх, то нічого милішого за риболовлю не знають, а коли Степан приготував їм вудки, скисли: «У вас що — сітки немає?»
А Муталіб ні, Муталіб сказав, що йому і в ставку вудити нецікаво, це все одно, що в магазині купувати рибу, і тоді Степан повів його в праліс. Аж дивно, як вони швидко зійшлися. Муталіб був хлопець прямодушний, не копилив губу, як дехто з городян, і хоч сам розмовляв російською п’яте через десяте, просив Степана говорити з ним українською, і вони розуміли один одного з півслова. Видно, небагато й тих слів треба людині, якщо вона щира.
У праліс вони прийшли до схід сонця, коли все там іще дрімає у м’якій тиші, димить легким туманом натомлений Тікич, і вітер ще спить в очеретах, і хвиля, але в усьому вже вгадується недалеке пробудження, хай-но лиш вистрілить перший вранішній промінець із золотої діжі, що сходить за лісом, за пралісом, і тоді заворушаться очерети, затремтить річка, відчуваючи у своєму лоні лоскітливий плин риби.
Муталіб і сам принишк у тій тиші, ніби розчинився в ній, він не думав і не гадав (казав Степанові), що на землі ще лишився такий незайманий куточок; мабуть, так було тут і тисячу років тому.
— А в твоїх краях такого немає? — спитав Степан, радіючи, що догодив гостеві.
— Є, — сказав Муталіб. — У кожному краю мусить бути місцина, де спочиває душа.
— Я знаю, у вас там велика ріка Амудар’я.
— Так, але річ не в тому… Ця місцина не обов’язково мусить бути великою. Просто куточок землі, який тебе вабить постійно. Він, здається, живе у тобі, ти його чуєш на відстані.
— І в тебе є такий куточок?
— Звичайно. Мабуть, він є у кожного. Чи має бути.
— Який він?
— Це озеро Шорколь. Солоне озеро. Воно серед пустелі. Може, через те й таке гарне, що лежить серед пісків. Знаєш, в Україні дуже багато красивих місць. Ліси, луки, річки, зелені пагорби, але… ти не розсердишся?
— Чого я маю сердитися?
— А ось послухай. Коли все довкола красиве, тоді цієї краси не помічаєш. Проходиш поруч і не зважаєш на неї, як на повітря, яким дихаєш і якого маєш уволю. А от коли ця жива краса стрічається тобі серед мертвої пустелі — ти розумієш? — коли вона сусідує з безживними краєвидами, тоді її відчуваєш усією душею… І тому я найдужче люблю свій Хорезм.
— Чому ти поїхав до Києва?
— Я стажувався у професора Волощука. Після Ташкентського медінституту. У нас немає такої школи серцевої хірургії. А потім… потім зачепився. Ну, то вже інша пісня.
— Одружився? — здогадався Степан.
— Був одружений, — кивнув Муталіб. — Та недовго.
— Розійшлися?
Він знову кивнув, видно було, що йому не хочеться про те говорити. Потім спитав:
— Був у нас такий поет Бабур. Не чув?
— Ні.
— П’ятсот років тому жив мудрець, а ще тоді сказав: «Стань блукачем, бродягою стань, та тільки не рабом домашнього мотлоху».
— Ти не повернешся в Хорезм? — спитав Степан.
— Не знаю. Та й, мабуть, не це тепер головне. А знаєш що? Щоб не обірвалася ниточка, яка з’єднує тебе з отим куточком. У кожного мусить бути свій Шорколь. Чи Тікич.
Той день видався парким, як на грозу, і з ловлею їм не щастило (лише пліточка брала зрідка), але Муталіба те не дуже обходило. В риболовлі, казав він, найприємніше передчуття. Ти не бачиш, що там діється під водою, але щомиті чекаєш поруху поплавка, і це бентежить уяву. Передчуття улову незрівнянно більше важить, ніж сам улов. Так влаштована людина, що вона більше радіє передчуттям приємних хвилин, аніж тими хвилинами втіхи. Кожен постійно чекає справджень якихось своїх надій, через те нетерпляче підганяє час, тоді як саме оте чекання і становить майже усе наше життя. Не треба квапити час, казав Муталіб, мусимо вслухатися в кожну мить свого існування, адже наше життя таке коротке.