— Справді, — з якимось дитячим здивуванням погоджувався Степан. — Буває день довгий-предовгий і буває такий короткий, як батогом ляснув. Сюди-туди — і вже ніч. Часом мені здається, що наші дні неоднакові. У дитинстві, наприклад, вони були набагато довшими.
— Це тому, що ми самі є мірою часу, — сказав Муталіб. — Скільки хто спроможний увібрати його в себе, стільки й має. У дитинстві ти відкривав для себе світ, дивувався усьому, жив гострими враженнями, і через те щедрими були твої дні. А згодом людина до всього звикає, перестає дивуватися, і багато дорогоцінних хвилин пролітає повз неї. Ми самі часто відгороджуємося від часу байдужістю й егоїзмом… От, приміром, у тебе скільки дітей? — раптом спитав Муталіб.
— Троє. Поки що, — вдоволено відказав Степан.
— Це добре. А в мене одне. Дружина більше не захотіла. Треба, казала, пожити для себе. А в моїх батька-матері нас дев’ятеро.
— Оце сімейка, — весело сказав Степан, але Муталіб не розділив його веселості.
— У мене три сестри і п’ятеро братів, — сказав він. — А коли я одружувався, на весілля приїхав лише Сахіб. Усі мої родичі не хотіли цього шлюбу, тому що дружина не була узбечкою.
— У нас на це вже не дивляться, — мовив Степан. — Аби людина хороша.
— Воно, звичайно, так. Однак я їх теж розумію.
— А Сахіб — це хто?
— Мій старший брат. Він поет і легше мириться з умовностями, яких понавигадували люди. «Муталібе, — сказав він мені, — ти можеш одружитися з інопланетянкою й оселитися в іншій галактиці, якщо це принесе тобі щастя. Але ти завжди мусиш залишатися простим хлопцем із нашого маленького кишлаку. Чув? Ти маєш право ставати професором чи академіком зі світовим ім’ям, та якщо це знищить у тобі того хлопчика-пастушка, що пас овець на берегах Шорколя, ти мені більше не брат, Муталібе». Ось так сказав мені старший брат.
Білокрилий метелик необачно сів на воду біля поплавків і більше не міг злетіти. З усіх сил тріпотів підмоченими крильцями, однак лиш ковзав поверхнею води, як річкова комаха. Муталіб забрів по груди в річку, взяв метелика на долоню і вийшов на берег.
— Що ж ти такий необережний, друже? — сказав він. — Через тебе я розлякав усю рибу.
Метелик винувато ворухнув вусиками і прислухався до сонця. Воно лагідно спивало з нього вологу, підмочені крильця і лапки ставали легкими й слухняними.
— Лети, — сказав Муталіб.
І метелик полетів шукати прихистку, бо відчув, що незабаром лине дощ.
Справді, волого дихнуло небо, і вода зарябіла від важких крапель, взялася бульбашками. Пішов рівний теплий дощ, який пах татарським зіллям, може, тому, що розворушив при березі його гостролисті зарості.
Заховавши під кущем одяг, Степан з Муталібом кинулися купатись, пирхаючи від утіхи, — тільки під час дощу вода здається такою теплою і шовковою.
— Доганяй! — крикнув Муталіб, випливши на русло, і легко пішов проти течії.
Степан доганяв його наввимашки, час від часу занурюючи голову в воду, і тоді відчував, як манить його глибина. Здавалося, опустися на дно, розплющ очі — і побачиш підводне царство, помережане тонкими водоростями, серед яких спритно мандрують ще небачені риби.
Муталіб теж плавав, мов риба, а коли Степан ось-ось мав дістати його рукою, раптом шугнув під воду і виринув позаду Степана. Реготав, мов хлопчисько, здіймаючи довкола себе рій бризок, перекидався на спину і підставляв дощеві своє смагляве обличчя, ловив губами теплі краплини і знов реготав, перекидаючись на живіт і махаючи Степанові руками, закликаючи до перегонів. Його мокре волосся щільно прилягло до голови, і через те якось смішно, по-хлоп’ячому стриміли вуха, і Степанові раптом пересохло в горлі, бо несподівано побачив — так виразно побачив, виразніше, ніж наяву, — худенького хлопчика з трохи розкосими очима і пересохлими від спраги губами.
Був він у чорній тюбетейці і з довжелезною ґирлиґою, вдвічі вищою за нього, бо пас невеличку отару овець, пас на майже голих білих пісках, де-не-де вкритих дрібними кущиками саксаулу та верблюжою колючкою. У небі висіло біле, як і ці піски, сонце, воно сипало на землю таким жаром, що навіть ящірки глибоко позаривалися в пісок, і хлопчик теж би зарився, бо там під верхнім розпеченим шаром пісок зберігав прохолоду, але він не міг цього зробити — мусив дивитися за вівцями. У роті в хлопчика було сухо, язик став шкарубким, як терпуг, і він не міг навіть облизати потріскані губи. Весь час думав про воду, і тому на шиї в нього важко ходив гостренький борлачок. А ще хлопчик думав про те, як він побіжить до озера Шорколь і кинеться в його прохолодне ласкаве лоно, здіймаючи довкола себе бризки, і реготатиме, реготатиме від утіхи. Натішившись, він ухопить одежу й босоніж помчить до своїх овець, а потім скрикне від болю, бо пісок обпече його вже підсохлі п’яти, і хлопчик затанцює на ньому, мов на розпеченій черені, перш ніж здогадається заритися ногами глибше, де пісок не такий гарячий. З-під його ніг вискочить наполохана ящірка, та, уздрівши знайомого хлопчика, заспокоїться: він ніколи не руйнував її гнізда і не полював на ящіркові хвости. Будь щасливим, хлопчику!