Коли дощ перепав, вони вискочили на берег, і Муталіб затанцював то на одній, то на другій нозі, наче ступив на розпечений пісок. Але берег тут вкривала густа соковита трава, то Муталіб витрушував із вух воду, все ще сміючись та відпирхуючись, і враз притих, помітивши, як Степан ухопився за груди й закашлявся. Спершу Муталіб подумав, що він сьорбнув води й похлинувся, але ні — Степан кашляв так, ніби йому не вистачало повітря, сухо й натужно, аж синява проступила на обличчі. Перехопивши стривожений Муталібів погляд, силувано і якось винувато всміхнувся й махнув рукою: мовляв, не зважай, це в мене буває, зараз минеться.
Муталіб удав, що нічого особливого не помітив, і вони ще гарненько порибалили (риба після дощу почала ловитися), а ввечері перед від’їздом дістав із своєї скриньки фонендоскоп й ретельно вислухав Степанові груди.
— Невтішні справи, — похитав головою Муталіб.
— Я знаю, — сказав Степан. — У мене порок серця.
— Порок різний буває. Тобі, Степане, пора міняти клапан. І чим швидше, тим краще.
— Як це — міняти?
— Дуже просто. Треба робити операцію.
— Нічо’ собі просто. Серце… різати.
— Таких операцій нині роблять тисячі, — сказав Муталіб. — І в нашій клініці — найкраще. Приїжджай, я сам прооперую тебе. А хочеш — попрошу самого Волощука.
— І довго після того живуть? — спитав Степан.
— А тобі скільки треба?
— Багато. Не так щоб дуже, але я хочу поженити дітей.
— Дехто після такої операції живе близько двадцяти років. Це по сьогодні. Але ж медицина не стоїть на місці.
— Двадцять років — це немало, — сказав Степан.
— А може бути й більше.
— Але я знаю, що вмирають і від простіших операцій.
— Вмирають від подряпини, — сказав Муталіб. — Та знаєш, що найприкріше? Такі браві хлопці, як ти, звертаються до нас здебільшого тоді, коли медицина вже безсила. Кожен думає, що хвороба сама минеться. А потім готовий на все, та пізно. Ти не уявляєш, яке це страшне слово — пізно. У нашій професії воно рівнозначне смерті.
— Не лякай мене, — засміявся Степан. — Пообіцяв двадцять років, а тепер забираєш?
— Тут не до жартів, Степане. Операція дуже складна, я не збираюся тебе заспокоювати. Хочу сказати як другові, щоб ти знав правду. Якщо не погодишся, то житимеш недовго.
— Скільки?
— Набагато менше, ніж двадцять, — сказав Муталіб.
— Скільки ж?
— Значно менше.
— Ти ще погано мене знаєш, — сказав Степан.
— Зате я добре знаю цю недугу.
— Але вгадай, чим ти мені подобаєшся? Всі лікарі обіцяють хворим, що вони проживуть до ста. І відразу знаєш, що це неправда, така собі приказка, яка ще нікому не додала віри. А от двадцять літ — це вже щось таке, що викликає довіру.
— Я з тобою цілком відвертий, Степане. Ти мусиш знати правду. Зараз ми друзі, а не лікар і пацієнт, хоча й перед пацієнтами я не вмію кривити душею. Часом це шкодить справі, бо кажуть, що віра хворого у своє одужання — дев’яносто процентів успіху. Тільки віру цю слід підтримувати не голими обіцянками. У тебе, Степане, справді багато шансів на видужання.
— Ти так говориш, ніби я вже приречений.
— Я хочу, щоб ти поженив своїх дітей. Не легковаж.
— Я подумаю.
— Подумай, але не довше, ніж до вересня. Найкраще це зробити восени. Ось, візьми. — Муталіб вирвав із записника аркушик, написав адресу, номер телефону й подав Степанові. — Я тебе ждатиму.
— Краще ти приїжджай, — сказав Степан. — До Шорколя далеко, то приїжджай на Тікич. Тут і на вихідні вибратися можна.
— Я приїду. Але приїду до тебе здорового. Не зволікай, у вересні мусиш бути у мене. Бо… — він якось по-хлопчачому пересмикнув плечима і задумливо схилив набік голову. — Хтозна, може, через рік мене вже не буде в Києві.
— Поїдеш додому?
— Не знаю. Там буде видно.
— Чогось мені жаль прощатися з тобою, — сказав Степан. — День бачились, а таке, наче… знаю тебе давно.