— На чорта мені твоя Січавичка здалася! Я за Катерину питаю, кхм-кхм. Я тобі цоб, а ти мені цабе.
Насправді ж Ганна таки недолюблювала бабу Січавичку, і найбільше за те, що до неї горнулася Катерина. Таке, як ревнощі зачіпали Ганну за живе, а ще дужче свербіло, що це ж, либонь, Катерина виносить сміття з хати і не без того, щоб поскаржитись Січавичці: свекруха сяка-така, а вона цяця.
Все воно було ніби й так, якщо глянути з Ганниного боку, але трохи й інакше: Катерина жаліла бабу Марію, чи, як її називали в селі, Січавичку, та й сама нерідко відводила з нею душу.
Чому Січавичка? Бо прилипло це слівце до бабиного Маріїного язика, не могла обійтися без нього в жодній балачці. Весь вік проробила на колгоспному току, із зерном мала діло, то це, приміром, як хотіла когось похвалити за добру вдачу, казала: «Вона така хороша, як січавичка. Я на току горох підгортала, то він, знаєте, колючий, муляє у коліна, а січавичка ні, січавичка м’якенька, на ній цілий день можна простояти навколішки».
А що баба Марія прихвалювала все на світі, то й не сходило їй з язика те слово. Навіть про невістку свою, яку бачила раз на віку (син її давно завербувався десь аж на Урал, і баба Марія жила самотиною), казала: «Невісточка в мене, як січавичка. Три дні побула, а й у хаті прибрала, і їсти зварила, і город попорала». Ніхто не бачив бабиної невістки на городі, але перечити не перечили: хай буде так, якщо це радує Січавичку.
Того й не могла собі місця нагріти у хаті, що сама жила; чи дощ, чи спека — дивись, коливається селом, мов гусочка (ноги в колінах крутить, настоялась ними на мулькому та гострому), чимчикує, аби стріти когось та словом перекинутись, добридень віддати — і то на серці тепліше. Злих пліток не розносила, усе в неї любе та гарне, як січавичка.
Отак приколивалася якось і до Катерини, коли та картоплю підгортала на городі (то було її перше літо за свекрухою). Причалапала із сапкою на плечі, защебетала:
— Давай-но, дочко, я тобі підмогну троньки, бо ти, бачу, сама та сама, а воно ж удвох таки веселіше.
— Та нащо це вам, тьотю, я сама досапаю за милу душу.
— Е, мовчи, я теж колись такою гарячою була до роботи, а тоді незчулася, коли й силонька витекла. Помочі тепер з мене ніякої, але, я ж кажу, вдвох воно веселіше, є до кого обізватися — й то запомога. А ти, бачу, моторна, славна невісточка Ганні попалася, як січавичка.
— Чим же я вам, тьотю, віддячу?
— А якої ще дяки тре’? Немає, дочко, кращої дяки за слово ласкаве, — казала баба Марія, а сапка її уже бігала довкола картопляних кущів, мов заведена. Бабі й згинатись не треба було, так літа вже зігнули, що бери лишень сапку й шуруй.
— Може вам, тьотю, що пошити приспіло, кохтину там чи спідницю, то несіть мені.
— Чула я, що мадістка з тебе нівроку, але скажи мені, дочко, скіки старій бабі треба? У мене того ганчір’я півскрині, і зносу йому не видно.
Останнім часом баба Марія геть до землі присіла, ледве за поріг видибувала, то Катерина все частіше забігала до неї. Перед від’їздом до Києва теж заскочила на часину, хай баба Марія благословить у дорогу.
— То, кажеш, дочко, таки присилувала його, поїдете? — перепитувала Січавичка і схвально покивувала маленькою голівкою, мов та зозуля. Вона тулилась на самісінькому краєчку дерев’яного, ще ручної роботи ліжка й обома руками спиралася на тоненьку ліщинову паличку. Здавалося, баба висить у повітрі, така легесенька.
— Поїдемо, тьотю. Як воно буде — не знаю, а їхати треба. Куди вже далі?
— І ти спеклась коло нього. Як з хреста знята.
— За мене менш діла. Аби Степана виходити. Не знаю. Свекруха по ворожках розходилася, мене від того аж злість брала, а тепер таке, що й сама пішла б не знаю куди.
— А так, — похитувалась на паличці Січавичка. — Ніхто тим ворожкам не вірить, а як горе припре до стіни, то за все хапаєшся. Я теж он, буває, жду-жду від сина вісточки, а тоді візьму та й прикину на хліб, сіль і печину — чи хоч живий він там?
— Як це? — Катерина, звівши високо брови, подивилась на бабу з надією.
— Та тут мудрості багато не треба. Кладеш на стіл крихту хліба, пучку солі, печину — вуглину себто, потім на голку з ниткою наколюєш хліба шматочок і тримаєш цей маятник над столом. У який бік погойдується — таку й долю провіщає. Якщо на хліб і сіль — то на життя значить, а коли на печину, то віщує біду. Ще мама моя покійна отак ворожила на Митрофана, чоловіка мого, коли він на хронті був. Скіки не крутить, було, тою голкою, а вона все на печину показує. Згодом і похоронка прийшла.