— Бач, правду показувало, — Катерина пересмикнула плечима, наче від холоду.
— А правду. Я ж тоді як здуріла була. Рву на собі коси та до матері кричу: це все ворожіння ваше! Після того й чути не могла про хліб, сіль та печину. А це вже як сама постаріла, з розуму вижила, то ні-ні та й смикне щось за руку: ану ж ну, спробуй.
— То, може, ви, тьотю, й мені б… — несміло мовила Катерина і знов мерзлякувато повела плечима.
— Нє, дочко, дурне це діло. Я ж кажу, постаріла, руки трусяться, то й голка труситиметься хтозна в який бік. Не хочу брати гріха на душу. Дурне це діло — ворожіння, горе його видумало.
— Ну, то піду я, тьотю. Бо нам же на поїзд, а вже ніч надворі.
— Іди. Я молитимуся за вас.
Стара провела Катерину за поріг і, повиснувши на паличці, довго дивилася їй услід. Перехрестившись, зайшла до хати й застигла, не знаючи, до чого прикласти руки. Постояла, постояла, потім підійшла до столу, вщипнула од хлібини крихту, сипнула на клейонку пучку солі й почовгала, цокаючи паличкою, до грубки, де ще мала завалятися від зими бодай мізерна вуглина.
Катерина пірнула у глуху вуличку, осіння темрява обступила її, як вода, і, наче крізь товщу води, до неї ледь-ледь прибилася — завжди така гучна — музика від Будинку культури. А десь на широкому шляху тонко підвивала вантажна машина, що везла буряки з поля на Бужанку.
Віднедавна всі звуки стали чужими для Катерини, й осінь, яка раніше так тішила грибами й бабиним літом, тепер була для неї чужою.
Катерина любила осінь і завжди з бентегою дослухалася її обережного наближення, хоча для Катерини й Степана, та й для всього села, це була найгарячіша пора — пора других, бурякових, жнив. Осінні жнива були набагато паркіші за літні, навіть жіноцтво, яке не працювало в колгоспі, як от Катерина, виходило в поле, бо не вистачало рук, а треба ж того буряка вихопити із землі, поки ясна година. Багато хто ремствував на ту примусову роботу, на те рачкування з ранку до ночі, а Катерина охоче йшла в поле, бо любила роботу в гурті. Там і пісня, і жарт, і таке, чого більше ніде не почуєш.
Зате, коли закінчували порати буряк, першого ж вихідного дня Степан з Катериною вибирались до лісу: на ожину, на ліскові горіхи, на терен, який наливався у пралісі дорідний, мов дика слива.
Степан заводив мотоцикла (правління виділило йому в нагороду дефіцитного «Уральця») і, коли Катерина примощувалася на задньому сидінні, обхопивши Степана за стан, — ніколи не сідала в люльку, — питав:
— З вітерцем?
Щось лоскітне бриніло в його голосі, то теж були їхні, потаємні слова, і Катерина ще міцніше обвивала його стан, пригортаючись до Степана.
— З вітерцем!
Коли вихоплювались за село, вітер так свистів біля скронь, що не могли його перекричати, але саме це і подобалось їм, бо тоді вигукували одне одному те, чого в тиші соромились.
Найбільшим же лісовим святом для них були підпеньки, збирали їх ще зовсім молодюсінькими, тугими й маленькими, як цвяшки. Розходились лісом у різні боки, кожне шукало свою грибну місцину, зрідка подавали одне одному голоси, а потім якоїсь миті Катерина відчувала на собі Степанів погляд — знала, що він любить отак тихо підкрастися і дивитись на неї, — але вдавала, що нічого не помічає. Лишень прислухалася до кожного свого руху і теж немов дивилася на себе збоку Степановими очима. Потім навмисне лишала свій кошик і відходила трохи далі, бо знала: коли повернеться, кошик буде повен. Знала, однак щоразу схвильовано завмирала, побачивши диво, і стояла в блаженному заціпенінні, аж поки нищечком підкрадався Степан, обіймав її за плечі.
— Стьопо, — шепотіла Катерина. — Він щойно був тут.
— Хто?
— Щедрик. Він насипав грибів у мій кошик.
— Щедрик любить тебе.
— Я знаю.
— Чого ж ти злякалася? Ти вся тремтиш.
— Я… я могла не зустріти тебе.
— Як це?
— Дуже просто. На цьому світі все таке випадкове. Ми могли розминутися.
— Дурниці. На цьому світі все мудре.
— Чому ж ти, коли вернувся з армії, навіть не обізвався до мене?
— Бо я тебе любив.
— Любив… Якби я тебе не знайшла, то взяв би іншу, — сказала Катерина.
— Не взяв би.
— А що? В ченці постригся б?
— Ні, — сказав він.
— А що?
— Я б умер.
У її очах прокинулася загадкова усмішка.
— Стьоп… Ти ревнуєш мене?
— Чого б це я тебе ревнував? До кого?
Вона знала, як Степан переживав, коли одного разу її підвіз додому головний механік Піскун. Довго чекала автобуса в містечку, а Піскун підвернувся на «Ниві»: сідай, нам по дорозі. Підвіз то підвіз, але ж він був Степановим недругом ще відтоді, як той перекинувся на тракторі — вимагав для Степана найсуворішого покарання. Катерина, виходить, махнула на те рукою, зате люди в селі закмітили, як Піскун підвозив її додому, і взяли ту притичину на язик. А найперша Степанова мати: «Чого це твою жіночку чужі чоловіки на машині катають?»