— У тебе вдалася.
— Ой, Степаночку, їдь та вертайся скоренько, — враз тонко заголосила Ганна, обняла Степана й прихилила його голову до своїх сухих вуст. — Нам нічо’ більше не треба, аби ти лиш при хаті був, аби дивитись на тебе.
— Тихіше, дітей побудиш, — сказав Іван Побережний. — Присядьмо.
Сіли. Мовчали.
Дивились одне мимо одного.
— Рушили, — сказав Іван Побережний, підвівся і швидко пішов до мотоцикла. Завів його з першого оберту, загримотів на весь куток.
Степан сів у люльку, Катерина — на заднє сидіння. Минулого разу, коли їхали до Ленінграда, Степан сам вів мотоцикла до станції. Тепер кожен про це подумав, але ніхто не сказав уголос.
Ганна відчиняла ворота й дивилася на мотоцикла, зовсім не мружачись у світлі потужної фари «Уральця», дивилася, мов сліпа. Вона й справді нічого не бачила, окрім більмастої фари, довкола якої розтікалась пітьма.
Навіть тоді, коли мотоцикл поминув її, виїхавши за ворота, і сліпуче світло подаленіло, вона не встигла нічого розгледіти. Їй лиш здалося, що Степан обернувся, але насправді вона нічого не бачила.
Подаленіло, хитаючись, світло, і стукіт мотора подаленів у крутій пітьмі.
Вона ще довго стояла, боячись зачинити ворота.
Степан таки озирнувся на матір. І коли вона розтанула в темряві, все одно бачив, як мати стоїть біля воріт. Стоїть і боїться зайти в хату. В хату, де сплять його діти.
Хотів поцілувати їх, сонних. Не поцілував. Схоже було б, ніби прощається. Недавно почув, як мати сказала батькові зі сльозами в голосі: «Як подивлюсь на ці діти…» Вона не вірить. Не вірить, що все буде добре. А головне ж — вірити.
Сьогодні вранці він ходив аж до річки. Хтось ніби повів його крізь туман. І Степан знову подумав про мене, Щедрика. Мені часом здається, що він через те й не хотів нікуди далеко їхати, що боявся лишатись без мене, своєї надії, адже саме я, вірив Степан, мусив зцілити його.
Хіба ж не було такого з бабусею Улитою, коли лежала вона уже геть знеможена, коли з неї, здавалося, витекла остання крапелька сили, — а потім ураз підвелася? Було. І таємниця того зцілення відома лише йому, Степанові. Навіть бабуся не довідалася, як воно все було насправді. Бо якби довідалася, то хтозна, чи й видужала б. Тоді її геть висушила якась хвороба, ніщо вже не допомагало, не могла ні їсти, ні пити — і такою бабу Улиту привезли з лікарні. Степан пригадує, як везли її підводою, він, малий, чомусь теж сидів на тій підводі, і найдужче запам’яталося, як цвіли соняшники за селом — золоте соняшникове поле. Світ здавався жовтогарячим від того цвітіння. Увесь світ.
— Степанку, — раптом озвалась бабуся Улита. — А сходи-но поглянь, чи багато бджіл на соняшниках. І подивись, як вони сидять на них. Чи зверху повзають, чи так повлазили в цвіт, що тіки жальця стирчать.
Він гайнув до соняхів, придивлявся, аж навшпиньки ставав, і дивувався: навіщо бабусі це треба? Хіба не однаково, як їм сидиться отут, цим бджолам? Однак пильнував слухняно, прибіг і сказав:
— Глибоченько повлазили, ба.
— Гм, — бабуся Улита знов заплющила очі, і Степанко відчув, що вона усміхається. — Виходить, буде мед, — сказала вона.
А вже в хаті, як лежала на ліжку, вибрала хвилинку, коли нікого з дорослих не було поруч, підкликала його до себе й зашепотіла:
— Ти не забув, де Маріцьончине джерело? Я тобі в лісі показувала.
— Чого ж, знаю. З-під кореня б’є вода. Дуб там старий.
— Еге ж, ото воно. Мені б, Степаночку, водички тієї хоч кухлик. Вогнем пече отут-о, а та вода погасила б жар.
— Я збігаю, ба.
— Це далеко. Не заблудиш?
— Ні, чого б це я заблудив. Дубняк там.
— Катни, щоб ніхто й не знав.
Спершу полем, а там через балку та понад річкою, — на два кроки подовшала його тінь, — і вже був у дубняку. Незабаром і джерело Маріцьончине — чому Маріцьончине? Треба спитати в бабусі Улити. Але де ж воно, де? Ось дуб-нелинь, якого і вп’ятьох не обхопиш, ось корінняччя з-під землі визирає, а джерела нема. Ні, не міг він помилитися, видно, пересохло, бо он же й болітце зосталося, ще натягується вологою, а води не видно. На тому болітцеві сліди знать козячих копитець, кози теж, мабуть, приходили напитися.
Що ж він скаже бабусі Улиті? Крутив у руках суху пляшчину з тонкою журавлиною шийкою. І чим вона погасить вогонь у грудях?
Довго стояв біля того дуба, ніби ждав, що зненацька прокинеться і заб’є джерело чи бодай козяче копитце наллється водою і він зачерпне хоч краплю, однак дива не сталося.