Що ж він скаже бабусі?..
І досі не знає, як воно спало йому на думку. Ніколи не обманював бабу Улиту, а тут наче хто напоумив його: зірвався й помчав до Арсенового яру, побіг до кринички, яку викопали пастухи (там він уперше побачив жабку-джерельничку з оранжевим черевцем), і набрав із неї у пляшку води. Ще й сам перед тим напився — чиста й холодна, аж зуби ломить, — ще й здивувався — хіба ж та вода не однакова? — і приніс бабусі Улиті, і подав, теж улучивши хвилину, щоб ніхто не побачив, наче боявся, що впіймають його на брехні. Та найдужче потерпав, що сама бабуся про все здогадається, адже, мабуть, знала вона смак тієї води, якщо попросила, і найпростіше було б сказати їй правду, тільки щось не давало Степанкові зізнатися в тому, щось тримало його за язик.
— Приніс?
— Ось, — він простягнув пляшку, ховаючи очі.
— Із Маріцьончиного джерела? — перепитала бабуся Улита, аж похололо Степанкові в грудях, однак він швидко закивав головою.
— Я наллю в кухлик, — заметушився.
— Дай тобі Боже здоров’я.
Він налив білий алюмінієвий кухоль води й підніс бабусі. І вперше, відколи привезли її з лікарні, побачив, як вона звелася на лікоть і простягла руку. Рука та дрібно тремтіла — насилу донесла кухоль до впалого рота, але жодна краплина не пролилася. Пила жадібно, проте довго, поволі, розтягуючи кожен ковток, і, коли подала кухоль, він помітив, що губи в бабусі сухі.
— Налий іще, — попросила.
А наступного дня бабуся Улита стала на ноги.
— Рятівничок мій, — сказала Степанкові. — Це все Маріцьончине джерело.
Багато води спливло відтоді у Тікичі. Давно вже немає баби Улити, а він і тепер часом думає: що ж підвело її тоді на ноги? Не Маріцьончине ж джерело, це він добре знає. І раптом ще одна думка: воно, воно… Віра в нього.
Чудний ти, світе! Отак живеш десь у тихому куточку, день при дні робиш свою роботу, радієш, журишся своїми клопотами і думаєш, що так скрізь. Сходить і заходить сонце, прокидаєшся і лягаєш спати, і здається, все живе засинає разом з тобою, і на землі настають тиша і спокій. А потім якась турбота поведе тебе в дорогу і бачиш, що воно зовсім не так, що ти, світе, вируєш день і ніч, немає тобі спочинку ні на хвилину. Гуркотять крізь тебе поїзди, їдуть і їдуть кудись люди, і краю тому немає.
«Чудний ти, світе», — думала Катерина. На що вже оця їхня станція зовсім маленька — тут не кожен і поїзд зупиняється, і квитки дають лише за годину до відправлення, а бач, скільки люду зібралося серед ночі. І кожному кудись треба.
Степан із батьком лишилися біля мотоцикла, а Катерина стала в чергу до каси. Тільки тепер згадала, що в Степана є книжечка, з якою можна брати квитки без черги, але він соромиться її показувати. Хай, тут недовго.
Люди якісь невиспані, кволі, і через те, здається, так поволі рухається черга. То, бува, галасують, штовхаються, пнуться один поперед одного до віконечка, а тут ні: розмовляють майже пошепки, буцім бояться розбудити пасажирів, що дрімають на лавах. Солодко спиться тут, на станції, — хоч і не міцно, а солодко. Чого воно так?
Та ось підійде поїзд, і все тут закипить, забігає, прокинеться цей сонний мурашник, бо зупинка — на дві-три хвилини.
— Мені до Луганьшка, дочко, один, — став біля віконечка сухорлявий дідок у новій куфайчині.
— Куди?
— До Луганьшка.
— Немає, діду, такого міста.
— Як це немає? — здивувався старий: куди ж оце він зібрався, навіть куфайку нову купив.
— А так, дуже просто, — чомусь зраділа касирка і приязно посміхнулася дідкові.
— Воно що — провалилося? — не до сміху було старому.
— Оце кумедія, ге, діду? — встряв котрийсь із вічних жартівників. — Було — й нема. Може, це на Марсі?
У черзі заворушилися, звеселіли, ждали, що ж воно далі буде з оцим дідком, котрий вирушив до міста, якого, виявляється, не існує.
— На Марсі життя немає, — сказав поважний чоловік у фетровому капелюсі.
— Як немає? — здивувався жартівник. — А казали ж космонавти й мештателі, що на Марсі будуть яблуні цвісти.
— Помилялися, — сказав поважний чоловік у фетровому капелюсі. — Тепер усе помінялося. Наука пішла вперед.
— А-а-а, — обернувся жартівник до діда. — Чули, все помінялося? Навіть на Марсі. Як ви, кажете, називається місто?
— Луганьшк, — старий уже поліз у кишеню по адресу, але поважний чоловік у фетровому капелюся його випередив: