— Еге. Тобі щось погане снилося? Ти так стогнала.
— Щось приверзлося, уже й не згадаю що, — сказала Катерина, хоч видіння те ще й досі туманіло в очах. — А ти хоч на трохи заснув?
— Чого трохи? Цей поїзд так заколисав мене, що спав, як на маківках.
— Я, мабуть, розбудила тебе?
— Ні, вже пів на шосту. Скоро будемо збиратися.
— Давай ще полежимо трохи. Розкажи мені що-небудь, — попросила Катерина.
— Що ж тобі розказати?
— Щось гарне. Таке, як ото про корову Майку.
— А ти й не забула? — зрадів Степан. — Не забула, що її Майкою звали?
— Чого б це я забула? Я все пам’ятаю, що ти мені розказував. Але ж, бач, знаю не все.
— Я ось про що думаю, — сказав Степан. — Тре’ буде якось повезти нашу малечу в цирк. Просто взяти отак і поїхати до Києва тільки заради цього. А то вибираємося тоді, як припече.
— Звичайно, — погодилася Катерина. — Обов’язково поїдемо. Я сама ніколи там не була.
— До нас колись приїжджав у село один фокусник. Виступав у клубі, то таке диво було. Він ковтав шпагу, а старі баби казали, туману напускає.
— А ще я, знаєш, куди хотіла б поїхати? — спитала Катерина.
— Куди?
— До моря.
— Теж треба, — сказав Степан. — Мені ж Мостовий колись пропонував безплатно путівку, це тоді, коли буряк зародив, як кінські голови. Пригадуєш?
— Тобі ж тоді грамоту дали, а про путівку я наче й не чула.
— Бо я тобі не казав. Це якби вона на двох була, то ще б нічого, а так…
— І ти відмовився? — з жалем спитала Катерина.
— Я ж кажу, самому неінтересно. Та й холодно вже було, осінь. Хай, думаю, ще встигнемо колись.
— Колись, колись… Отак і весь вік минає. Хтозна, чи ще трапиться те «колись».
— Нічо’, поїдемо. Літом усі разом поїдемо, — сказав Степан. — Наймемо десь кімнатку над морем та й поживемо з тиждень, хіба нам що?
— Певно ж поїдемо, — підтакнула Катерина. — Мене тільки бісить, що ми позвикали усе відкладати на потім. Ніби нам тисячу років одведено.
— А якби й тисячу — думаєш, скрізь устигли б? Гей, Катю, і вони батогом ляснули б. Пролетіли б ще швидше, бо тоді наче й спішити не було б куди. Чого ж його квапитися, як попереду ще он скільки літ. Ні, не кажи, тут природа про все подумала.
— Я б не проти стільки пожити, — сказала Катерина і тієї ж миті засоромилася цього бажання, мерщій додала: — З тобою, звичайно.
— А навіщо мені здалася така стара жінка? — сказав Степан з отим бісом у голосі, що так подобався Катерині. — Ти мене питала?
— Хіба молодшу шукав би?
— А ти ж як думала?
Вона хотіла образитись, підіграти йому, але не встигла: у купе спалахнуло горішнє світло, десь захрипів невидимий радіоприймач, мовби прокашляв застояний голос.
— Будять уже, — сказала Катерина. — Збираймося.
— Як же нам до таксі допхатися, га? Там хоч батько поміг. Ну, ти справді напакувала клунків, наче базарувати зібралася.
У жовтому світлі Степанове лице було ще жовтішим, ніби виліплене з воску, а дрібнюсінькі зморщечки — тільки передчасні зморшки бувають такі дрібні — розбігалися від очей і губів навіть на щоки. Катерина й не помітила, коли вони з’явилися, ті павутини на Степанових щоках (мабуть, вони стають видимими якоїсь однієї миті), і їй хотілося погладити його обличчя, наче могла ще, поки не пізно, їх розрівняти чи стерти, мовби то справді було павутиння.
І те, що зараз Степан бадьорився і жартував, чомусь не втішило Катерину, навпаки, від того їй робилося ще тривожніше.
— Допхаємося, — весело сказала вона. — Ти постоїш коло поїзда, а я переношу все по черзі.
— Може, отой, з возиком, трапиться? Вони, як не треба, завжди вештаються під ногами.
— Обійдемось. П’ять метрів провезе й карбованця править. Грошей не шкода, але не люблю таких хитрих. Багато тут їх, на дурничку ласих, на всіх не настачиш, — розходилася Катерина, спритно збираючи постелі, аж вітерець закружляв по купе. — Я швидко, спершу треба до виходу все перенести.
Постукавши, різко відсунула двері провідниця, аж здригнулася Катерина. Ніби забула, що в цьому поїзді, окрім них, є іще люди.
— Під’їжджаємо, — сказала провідниця. — Готуйтесь до виходу.
Очі й голос у неї були стомлені, але зараз, при світлі, Катерина помітила, що ця жінка зовсім ще не стара. І зморшки на її лиці теж передчасні, видно, встигла пізнати, почому ківш лиха.
— Давай хоч лантуха цього візьмемо удвох, — кивнула вона на мішок з картоплею і першою взяла його за ріжок.
— Та хай, я сама, — знітилась Катерина.
— Бери-бери, наносишся ще й сама.
Поїзд, важко відсапуючись, стишував хід.