До тамбура пропихалися похмурі пасажири.
За вікном світало, і в сірості ранку блідо світилися привокзальні вогні.
— Ну, от і приїхали, — сказала Катерина і не впізнала свого голосу, наче промовив це хтось чужий.
— Приїхали, — повторив Степан.
Поки вибиралися з вокзальних лабіринтів, поки дзвонили по телефону (з’єднатися так і не вдалось) та вистояли довжелезну чергу на таксі, — надворі зовсім обвидніло.
Став день. Недільний день 23 вересня 1984 року.
Частина друга
1
Муталіб сидів у своїй кімнатині, сидів на повстяному килимку прямо на підлозі і повагом, майже з ритуальною неквапливістю пив чай. У вихідні ранки це було його неодмінною, навіть урочистою церемонією: круто заварював золотисто-зелений трунок (любив саме зелений чай) і подовгу смакував його із міленької, мов блюдце, піали, поринаючи в тиху задуму. Подовгу міг сидіти отак незрушно, із застиглим обличчям — тільки брови, коли присьорбував вогнистий напій, напружено скидалися вгору, наче від подиву.
Ніхто йому не заважав у такі хвилини, бо хоча ця наймана кімнатина — тринадцять квадратних метрів — і не належала Муталібові, однак господар її жив окремо — пристав десь у прийми до третьої чи якої там жінки, з котрою поки що не об’єднався житлом, а може, й не думав об’єднуватись, і з’являвся сюди хіба що раз на місяць узяти данину за комірне.
Щоправда, порушити лад думок, а то й гірше, міг ще телефон, це осоружне створіння, яке може тебе підкликати будь-якої миті й нагадати, що твоє усамітнення відносне, однак ранками телефон обзивався рідко, і Муталіб з ним мирився. Що вдієш, на цьому світі є чимало речей, яких ми не любимо, але обійтися без них уже не можемо.
Телефон Муталіб зненавидів, ще живучи у тещі, там дзвінки взагалі не втихали: любила побазікати з подругами Іринка, ще довше правила теревені її люба матуся Клавдія Іванівна, яка, складалося враження, зовсім не вміла розмовляти з людьми віч-на-віч, а тільки по телефону. Коли ж говорити уже не було з ким, дзвонила по довідкових бюро, дізнавалася, котра година (там найточніше скажуть), де які фільми ідуть, що за погода сьогодні, хоч, здавалося, простіше виглянути у вікно та й самому побачити.
Але це ще півбіди. Найбільшим же, можна сказати, стихійним лихом було те, що Клавдія Іванівна, телефонуючи до когось із своїх знайомих, сама ставала потужним інформаційним центром і, що найгірше, видавала ту інформацію таким голосочком, ніби тримала в руці не слухавку, а мегафон.
— Так-так, я бачила в неї ці шпалери, так, фінські, по десять карбованців за рулон, але на руках… Та що ви кажете, голубий унітаз? Ай-я-я. Ну ти подумай! Держіть мене, упаду.
— Мамо! — часом не витримувала навіть Іринка — тоді вона ще була його Іринкою, яка часто ставала на бік Муталіба. — Тихіше можна? Муталіб дисертацію пише.
— Я у своєму домі! — кидала через круте плече Клавдія Іванівна і вела далі: — Та що ви кажете, з люриксом? Ай-я-яй, це вона по знайомству дістала, ну ти подумай, з ума зійти.
Оте «я у своєму домі» так прилипло Клавдії Іванівні до язика, а Муталібові в’їлося у печінки, що одного разу він не втримався від злого жарту:
— Ця ваша улюблена фраза, Клавдіє Іванівно, — сказав Муталіб, — видається мені оригінальною хіба що як епітафія.
— Що ти маєш на увазі? — насторожилася теща.
— А що, дуже доречний був би напис на могилі: «Я у своєму домі». Як по-вашому?
— Я знаю, — рожевий шар пудри на її обличчі побілів. — Я знаю, що ти давно ждеш моєї смерті. Але не діждешся.
— Ради Бога, Клавдіє Іванівно, ви мене не так зрозуміли, — Муталіб приклав до грудей руки. — Живіть до ста, я тільки хотів сказати…
— Мене не інтересує, що ти хотів сказати. Я й так знаю, що ти готовий мене зі світу звести. О Господи! — Клавдія Іванівна, обхопивши руками голову, забігала по всій квартирі, аж застогнала підлога. — Кого я пригріла у своєму домі!
— Ну, мамо, — намагалася втихомирити її Іринка. — Ти завжди перебільшуєш. Хіба ж він…
— То ти його ще й захищаєш? — кипіла Клавдія Іванівна. — Я на твоєму місці не дозволила б йому отак з матір’ю розмовляти. Я з ним і дня не жила б! Боже, кого я виростила…
Клавдія Іванівна металася по всьому «своєму дому», поки нарешті не вибігла в коридор і тут раптово притихла, наче дитина, якій ткнули пустушку. Вгледіла телефон, здогадався Муталіб і тієї ж миті почув, як теща набирає номер: зараз усі її знайомі і напівзнайомі дізнаються, якому зарізяці вона дала притулок у своєму домі.
— Мамо, перестань, — підійшла до неї Іринка.