— Якщо мене відпустять.
— Вибач, я, мабуть, не маю права тебе запрошувати. Тоді вважай це просто жестом ввічливості. А тепер іди. Чуєш, тебе знов гукають?
— Ти проганяєш мене?
— Не з раю, — сумно всміхнувся він.
— Як тільки спалахне багаття на цьому березі, я припливу, — сказала вона.
І треба ж такому статися: до вечора Муталіб не впіймав жодної рибини, шкода, що не прихопив вудки — може, бодай піскунчиків натягав би, а дзвіночок так ні разу й не озвався, наче зурочила його та дівчина з очима-небесами. Він чаклував над спінінгом, раз по раз міняв наживку — марно.
Та коли берег сповили легкі сутінки, десь у ту хвилину, коли день уже минув, а вечір ще не настав, Муталіб, не маючи навіть риб’ячої лусочки, все-таки розвів багаття. Сидів біля нього і вдивлявся в той берег, блукав очима по швидкій деснянській течії, що при заході сонця уже не сліпила, а тішила око рожевими відсвітами, і коли вже втратив найменшу надію, зненацька почув за спиною кроки.
Це була вона, Іра, Іринка, в тому ж таки бузковому купальнику — видно, перепливла щойно річку, але десь в іншому місці, мабуть, не хотіла, щоб хтось побачив, куди вона попливла. Мокра, Іринка дрібно трусилась від холоду і, поки Муталіб спромігся на слово, попросила:
— Дай якусь одежину. Моя лишилася там.
Він приніс їй усі вдяганки, слава Богу, чимало їх брав, коли вирушав на нічну риболовлю, й Іринка з чисто жіночою цікавістю перебирала ними, віддаючи йому зайве.
— Може, ти все-таки відвернешся? — м’яко спитала вона.
Муталіб відійшов, став лицем до води і відчув, що також тремтить.
Темніла Десна, і в її глибинах уже де-не-де відбивалися перші цятки зірок.
— Ну, як я тобі в таких шатах? — підійшла до нього Іринка. — Подобаюсь?
Звичайнісінькі, як на нинішній день, «шати», у яких можна зустріти безліч дівчат і хлопців — витерті до голубого джинси, картата сорочка, але те, що це був його, Муталібів, одяг і зараз він облягав Іринчине тіло, його схвилювало до легкого запаморочення.
— Нічого, — сказав Муталіб.
Він підійшов до багаття, що вже перегоріло й дихало жаром, узяв патичка і припалив сигарету.
— Ти вірив, що я прийду? — спитала вона.
— Авжеж.
— Я, мабуть, схожа…
— Ти класна дівчинка. А я обманщик.
— Чого це?
— Бо не приготував обіцяну юшку.
— Не біда, я знала, що так воно й буде.
Іринка взяла вербовий рогачик, устромила біля багаття й повісила на нього мокрі бузкові плавки і ліфчик.
— Нехай просушиться, — сказала. — А підкинь-но дровець.
Усе це в неї виходило так просто й невимушено, що Муталіб без усякого сорому побачив на ній крізь свою картату сорочку ті білі галявинки тіла, яких не торкнулась засмага.
І тут, уже зовсім несподівано, аж здригнулись обоє, теленькнув дзвіночок. Його тонкий звук пронизав вечорову тишу й полинув, полинув, і вони зачаровано проводжали його в далину, а потім дзвіночок ударив ще й ще, і Муталіб спам’ятався, кинувся до спінінга. Ухопив його, пружно підсік і, намотуючи волосінь на котушку, відчув, що йде вона зовсім легко. Однак це тільки втішило Муталіба, він знав, що волосінь витягується так легко тоді, коли рибина піднімає грузило і воно не чіпляється за дно.
Так і є — короткий удар, ще один, і знов здається, що на гачку нічого немає. Видно, ледачого ляща зачепив, цей опинатись не любить, іде, як покірне теля.
— Щось є? — підбігла Іринка.
— Сплюнь, а то зірветься.
— Ні, я приношу щастя. У нас буде чудова юшка.
Уже недалечко від берега волосінь повело різко вбік, і Муталіб подумав, що це не лящ. Можливо, рибина була і менша, однак дужча за лінькуватого ляща. Він пригальмував рукою котушку і плавно, намагаючись не шарпнути, потяг на себе спінінг, як вудку, а за хвилю на піщаному березі вже тріпотіла темна головата рибина.
— Ура! — закричала Іринка й заплескала в долоні.
Це був невеличкий сом, такий собі молоденький соменко фунтів на два, з якого юшка виходить славна, якщо готує її справжній рибалка. На озері Шорколь такі соми добре ловляться на «зміїну подушку» — червонястого жука, схожого на великого ведрика.
Муталіб обережно зняв сома з гачка, затис у руках його слизьке прохолодне тіло, — видно, на глибокій ямі полював, неборака, — і так, стоячи на колінах, звів на Іринку радісно-збуджені очі.
— На твій дзвіночок впіймався, — сказав він.
— Атож. Я ще не бачила, щоб хтось упіймав таку красиву рибу. Це сом?
— Та він же. Бач, які вуса?
— А можна мені його потримати?
— Тільки обережно.
Він простягнув їй соменка, Іринка боязко взяла його в долоні і раптом скрикнула: Муталіб не зрозумів, чи злякалась вона рибини, котра тріпнулася, чи зойкнула уже від того, що та рибина вислизнула їй із рук, але соменко шубовснув у воду, змахнув хвостом і шугнув на глибину.