— Не свари мене. — Іринка винувато опустила руки.
Муталіб, не зводячись із колін, узяв її долоні і пригорнув до свого обличчя. Пригорнув до вуст усю Десну, яка ще недавно пестила у своєму лоні тіло цієї дівчини.
Через тиждень Іринка привела Муталіба додому і познайомила зі своєю матір’ю. Клавдія Іванівна не мала нічого проти такого зятя, ну, азіат, але ще тієї породи — великі мигдалеподібні очі, ніс прямий, не приплюснутий, а головне — хірург, хай буде у її домі свій лікар, чого ж, тим більше такий молодий і перспективний, що сам Волощук не нахвалиться ним. Хтозна, може, її дорогий зятик колись замінить і того ж таки Волощука, люди ж не вічні.
Таку перспективу Клавдія Іванівна вловила своїм безпомильним нюхом із розповідей своєї давньої приятельки, дружини Семена Семеновича Оприщенка — і вловила дуже тонко, бо Оприщенчиха, звісно ж, не вихваляла Муталіба (їй і на гадку не спало, що йдеться про майбутнього родича Клавдії Іванівни), навпаки, Оприщенчиха прозоро натякнула, що це такий собі гонористий вискочка, хоч, кажуть, непоганий «швець», тобто ріже і зашиває швидко, тільки й того, і невідомо, за що його так полюбив Волощук. Ну та цей старий завжди відзначався своїми дивацтвами, ви ж тільки подумайте, маючи службову машину, щодня ходить пішки на роботу за дванадцять кілометрів, їсть тільки сиру капусту і по всіх палатах розвісив суворі попередження, що пацієнти та їхні родичі не мають права заносити в клініку навіть цукерки.
Клавдія Іванівна підтакувала у слухавку, а сама думала, що, видно, у цього Усманова світла голова і золоті руки, якщо його не любить Оприщенко — чоловічок злостивий і заздрісний, хоч, здавалося б, що йому іще треба? Та он тільки в самої Оприщенчихи, цієї надутої ропухи, у вухах і на пальцях стільки добра, що вистачило б спокійно доживати віку. Ох, народ, скільки не пхай у пельку, а дна немає. Та вдавіться ви, Оприщенки, своїми діамантами, Клавдія Іванівна більше ніколи вам не подзвонить і вслід вам не гляне, таким задавакам. Ти ба, Усманов — «швець», а Оприщенко хто? Грець?
Та вже незадовго до одруження Муталіба з Іринкою Оприщенчиха сама подзвонила Клавдії Іванівні і довго співала про те, який Усманов талант, ви тільки подумайте, операцію, що її роблять усі по чотири години, Муталіб проводить за дві, от де рука у хлопця, вроджений хірург, про що мова, ну, та я ж вам давно казала, що ніхто так не ріже, як він. Семен Семенович запевняє, що це майбутнє світило. Усі йому кажуть, що пора давно захищатися, а він щось не поспішає, скромняга, ви його підженіть там, Клавдіє Іванівно, бо скромність — це ж така, знаєте, штука, за неї хліба не купиш, та й минулися вже часи скромників і диваків, до речі, ото один Волощук зостався, а серед молодших професорів я, знаєте, диваків щось і не бачу, в наш час, видно, дивакові професором уже не стати, ні-ні. Так що дай вам Боже здоров’я та доброго зятя в хату.
— Спасибі, Вірусю Григорівно, спасибі, дорога, — солоденько дякувала Клавдія Іванівна: ач, як заквоктала ропуха, мабуть, таки Муталіб немало значить там на роботі, якщо навіть ця пихата жаба позадкувала, перекинула платівку на другий бік. Нічого, ми тобі ще втремо носа, так закрутить у тому носі, що ти доскубеш останні дві волосини на голові у свого Оприщенка. — Спасибі, Вірусю Григорівно, ви вже не погордуйте, приходьте на весілля, нічого бучного затівати не будемо, а так — свої зберуться, посидимо трохи, та й годі. Муталібові ж родичі далеко дуже, то багато, мабуть, не приїде, а ми тут, свої, якось відзначимо це діло. — Клавдія Іванівна поморщилась, бо чітко уявила, як Семен Семенович Оприщенко сидить за весільним столом і без упину пропихає наїдки у свій малюсінький ротик-бантик. Щічки пухкенькі, черевце лежить на колінах, а ротик — сміх та й годі, — як у карася, вкусити ним нічого не може, то пропихає коротеньким пальчиком у себе м’ясце дрібними шматочками, наче ковбаску начиняє. А Оприщенчиха тільки встигає подавати йому, але не через те, що така догідлива та уважна, а тому, що любить, аби її руці миготіли весь час над столом, аби всі бачили, скільки перснів пов’їдалося їй у пальці — так пов’їдалися, що Семен Семенович, якби раптом захотів познімати, то вже не зміг би, де там, сам прокурор не зняв би, коли б, не дай Боже, до того дійшло: отак із перснями довелося б і посадити бідолашку. Від цієї думки у Клавдії Іванівни у грудях пробігла солодка дрож, і вона вже не морщилася, а говорила так, як медом мазала. — А хто ж мені ближчий за вас, Вірусю Григорівно, приходьте, дорогі мої. Таке не часто буває в моєму домі. І Муталіб каже, що кращого чоловіка, ніж Семен Семенович, у їхній клініці ще пошукати. — Тут уже Клавдія Іванівна трохи передала куті меду, але хай, доброго слова не шкода. — Славний він хлопчина, зять мій, це ви правду кажете. Відведу їм кімнату у своєму домі, та й хай живуть. На здоров’я!