Місяців зо два Муталібу з Іринкою справді велося, мов у раю, у тій затишній кімнаті великої, о три покої, квартири, яка дісталася Клавдії Іванівні у спадок від батьків, — у центрі міста, в старому будинку, з такими височезними стелями, що, як пожартував Муталібів брат Сахіб, до них не доплюнеш, — але місяців через два ці хороми якось ураз потіснішали, аж поки одного дня Клавдія Іванівна не сказала Муталібові, що він прийшов на все готове, а вдячності нуль. Якою мала бути та вдячність, Муталіб здогадувався, проте його дивувало: невже Клавдія Іванівна раніше не знала, скільки отримують лікарі? Брехня, знала, а щодо нього самого, то тут їй, либонь, усе було відомо до копієчки, бачили очі, що купували, думав Муталіб, то в чому ж річ?
Клавдія Іванівна, звичайно ж, знала про скромність лікарських заробітків, але річ у тім, що знала вона і чимало людей з іще меншою зарплатнею, яким, однак, жилося не сутужно, взяти бодай того ж Семена Семеновича Оприщенка, в якого дім — повен міх. Та навіщо далеко ходити, ось і сама Клавдія Іванівна має якісь там сльози, хоча й завідує невеличким квітковим магазинчиком, а проте крутиться, бач: квартира обставлена, ремонт свіжий, кухня і ванна у чеських кахлях, стінка югославська, запакована томами Дюма і Дрюона з чорного ринку, і, що головне, ніде й тіні міщанства, то в Оприщенків стінка напхана кришталем, як магазинна вітрина, дивно, як вона не розвалиться. А в Клавдії Іванівни — любо глянути — рівненькі рядочки передплатних видань, та таких, що спробуй дістати: красиво й культурно, вигідно й зручно, бо Клавдія Іванівна давно зрозуміла, що кришталева ваза впаде й розіб’ється, а книжка — ні, зостанеться ціленькою, і як, не доведи Господи, колись припече, то гроші за неї повернеш. От тільки читати нема коли тих книжок, та й, правду кажучи, нуднуваті вони, незрозуміло, чому так за ними ганяються. Клавдія ж Іванівна більше полюбляє періодику, ось уже кільканадцять років передплачує журнали «Здоровье» та «Человек и закон» і перечитує їх до рядочка. Колись Оприщенчиха приперлась до неї в гості, побачила в спальні на тумбочці свіжий журнал «Человек и закон», порохкала великим, як рушниця, носом і не втрималася, гадина така, від дурного натяку:
— Щось хвилює вас, Клавдіє Іванівно?
— А що мене може хвилювати?
— Ну, знаєте, такі часи настали, кому тепер спокійно? Ні, ви не подумайте, що я, може, щось лихе про вас думаю. — Оприщенчиха підійшла до тумбочки і постукала по ній зігнутими пальцями, проте вийшло не глухо, як стукають по дереві, а дзвінко — перснями ковзала об тверду поліровку; ще подряпає, гадина, тенькнуло серце у Клавдії Іванівни. — Але ж придертися можна до кожного, це легше всього, — вела далі Оприщенчиха. — А ви працюєте у торгівлі, тут, як то кажуть…
— Та яка там торгівля! — перебила її Клавдія Іванівна. — Торгівлю знайшли. Сто квіточок прийняла — сто продала, ото і вся робота.
— І я ж так думаю, — згідливо рохнула Оприщенчиха, прикидаючи собі в голові, скільки ж це буде, якщо половину тих квіточок пустити через базар, особливо взимку; і якби Клавдія Іванівна змогла якось прочитати ті куценькі думки, то ще раз подивувалася б із примітивності своєї давньої приятельки. Як її тільки терпить отой Оприщенко, Клавдія Іванівна на його місці давно б розвелася з цією ропухою; але ж спробуй розділитися, коли стільки всього вже надбано, спробуй поділити оті діаманти, що повростали у пальці Оприщенчихи і яких не познімає вже й сам прокурор. Ото і весь секрет. Та й не буде ж Семен Семенович Оприщенко доводити на суді, що ті діаманти він купив за свої зароблені, а японську магнітолу «Шарп» подарував один вдячний пацієнт не Вірі Григорівні, а йому, Семену Семеновичу Оприщенку, і подарував не за красиві очі, а за вдало зроблену операцію. Ні, голубчику, тут уже не розведешся, хоч би й роги тобі наставили, терпи і не рипайся. Пізно!
От Іринці розлучитися ще не пізно, бо, по-перше, цей її «швець» прийшов до них у дім на все готове і не приносить нічого, окрім худенької зарплати, якої не вистачає і на харчі, ну, ще квіти часом приносить (таки бере з пацієнтів), але навіщо, питається, Клавдії Іванівні квіти, якщо цього добра в неї самої вистачає в магазині; а по-друге, можна сміливо розходитися ще й тому, що Клавдія Іванівна передбачливо не прописала його у своєму домі, бо хтозна, що воно буде далі, тепер у людей така совість, що ти пусти його під лавку, а воно не те що на лавку вилізе, а на другий день уже ділить квартиру, не думає, що, може, та квартира комусь кров’ю дісталася, ні, подавай мерщій йому півхати, як велить закон.