Довго віднікувалася Іринка, а потім сталося так, що сама сказала йому: підемо, я так більше не можу.
Трапилося це під час зимової сесії, Іринка готувалася до екзаменів часто разом із дівчатами — збиралися в гуртожитку, зубрили, гуртом воно веселіше, й додому вона поверталася інколи дуже пізно. Муталіб хотів було приїжджати по неї, проте Іринка сказала, не треба, добивай свою дисертацію, я краще візьму таксі, не хвилюйся.
І от одного разу, коли її знову не було за північ і Муталіб уже викурив на балконі пачку сигарет, випливла зі своєї кімнати заспана Клавдія Іванівна, видзвонила по телефону, котра година, й, широко позіхнувши, сказала:
— Загуляла наша дитина.
Муталіб спершу не звернув уваги на ті слова, обізвавсь для годиться:
— Післязавтра екзамен.
— Та при чому тут екзамен? — махнула на нього обома руками Клавдія Іванівна. — Не треба себе дурити. — І, позіхнувши, додала вже ніби сама собі: — Навіть не знайшла хвилини, щоб подзвонити. Це добрі мені екзамени. От шльондра.
— Даремно ви так… про свою дочку, — сказав Муталіб.
— Мені то що, — пхикнула Клавдія Іванівна. — Вона мені дочка. А ось тобі… Ні, ти не мужчина, ніякої гордості.
— Не смійте так говорити про неї! — сказав Муталіб.
— Ну да, у тебе буду питатися, як мені говорити, — Клавдія Іванівна аж затремтіла від утіхи, що допекла йому до живого. — Я у своєму…
Він більше не став її слухати, грюкнув дверима, вийшов на балкон і тут побачив, як до їхнього під’їзду підкотила червона «Лада» і з неї вийшла Іринка. Щось ніби зрушилось Муталібові в грудях, різко і гостро, аж в очах став туман. Якусь хвилину не знав, що робити, куди подітися, жодної думки не було в голові, лише біль у грудях. До тями його привели голоси в коридорі:
— Ой, мамо, я така голодна. А ви вже спите?
— Ще б не виголодатись! — голосно сказала Клавдія Іванівна, щоб чула не тільки дочка. — Знаю, сама була молодою.
— А ми там засиділись, чаю сьорбнули, і все. Вмираю від голоду, — Іринка ще навіть не вловила її натяку.
— Ти б хоч мені не брехала в очі, — сказала Клавдія Іванівна. — Кого-кого, а мене не обдуриш. Біжи це йому скажи.
— А Муталіб ще не спить?
«Зараз піду, — сказав він собі. — Зараз одягнуся й піду назавжди».
Вийшов у коридор і, ні на кого не дивлячись, зняв із вішалки пальто.
— Ти куди, Матулібе? — кинулася до нього Іринка.
— Не знаю.
— Та що тут сталося врешті-решт, скажіть мені! — зиркала вона то на Муталіба, то на матір. — Погризлися? Знову?
— Ні, — сказав він. — Цього разу Клавдія Іванівна не винна.
— А хто?
— Спитай у того, хто тебе привіз, — сказав Муталіб. — Я все бачив.
— Ах, он воно що, — полегшено засміялась Іринка. — Як же я в нього запитаю, я ж не знаю, як його звуть, і не записала номер автомобіля.
І раптом йому стало соромно. Що ж тут незрозуміло, вона впіймала не таксі, а приватне авто; що ж це з ним діється, якщо вірить уже не собі, а Клавдії Іванівні, чортівня якась, та це ж він, він зраджує зараз Іринку, а не вона його, ніби мана яка впала на очі і засліпила.
— Як ти міг подумати таке про мене? — плакала Іринка, коли вони лишилися вдвох у своїй кімнаті, плакала і горнулася мокрим обличчям до його грудей, а він гладив темні і лагідні, як ця їхня ніч, Іринчині коси і з солодкою тугою думав, що не розлюбить цю жінку ніколи.
Тієї ж ночі Іринка сказала, що згодна піти з ним куди він скаже, хай шукає курінь, конуру, що завгодно, аби лиш у парі, у злагоді, аби ніхто не ставав поміж ними. Ось хай-но закінчиться сесія, і під час канікул вони напитають собі квартиру та й заживуть, як у Бога за пазухою.
Так би воно, мабуть, і було, але одна обставина поміняла всі плани.
Незабаром Іринка відчула, що стане матір’ю.
2
У дверях пролунав короткий дзвінок, проте Муталіб ще якусь хвилю так і сидів незрушно з піалою в руці, дивуючись, хто б це міг бути, а коли дзвіночок несміливо диркнув ще раз, Муталіб звівся з повстяного килимка й поволі рушив до дверей.
Відчинив — й аж завмер на порозі, побачивши Степана з Катериною, щось його ніби приголомшило від появи таких гостей, хоча Степана він не забув, згадував його часто, це правда, і сподівався, що той таки приїде. Та зараз Муталіб усе-таки розгубився, навіть якийсь холодок війнув у груди.
Він одразу помітив, як Степан зсунувся з лиця за ці два роки, що минули після їхньої зустрічі, але Муталіба не так схвилювала його худорба, як вощаний колір обличчя; в очах же, обснованих гострими зморшками, світилася крізь жовтизну якась інстинктивна, якась аж собача радість, і відданість, і надія, що Муталіб аж зніяковів од того погляду і вигукнув, як йому здалося, зовсім невесело: