— Степа-ан! Оце молодець, оце… так…
Муталіб ступив за поріг, хотів подати руку, але Степан раптом схитнувся вперед, обняв його за плечі, прошепотів:
— Брате… Я вже думав, що не знайду тебе.
— Що ж ти так довго… збирався? Я давно тебе ждав.
— Та от, ніяк не виходило. Тепер, бач, приїхав. Може, й пізно, не знаю.
— Не пізно, Степане, не пізно. Я радий, що ти нарешті зважився.
— Думка була, що, може, тебе вже і в Києві нема.
— Міг же написати, — сказав Муталіб, і раптом кольнула думка: а ти — не міг? Хоча б написати про те, що змінив адресу. — Ну, що ж це ми стоїмо за порогом, заходьте! — Він подивився на Катерину, яка принишкла серед громаддя клунків, і ледве не свиснув. — А це що таке?
— Та… — знітилася Катерина. — Се, те, в дорогу брали.
І не встиг Муталіб кліпнути, як ті торби почали перекочовувати в коридор.
— Ви ж тут на всьому купованому, а в нас воно росте на городі, — виправдовувалася Катерина, спритно перекидаючи все через поріг. — Яблука гниють під яблунею, картопля вродила така, що зсипати нема куди, горіхи пересихають на мокляки…
— Не треба, я не люблю цього, — сказав Муталіб. — Тут усе є в магазинах, картопля по тринадцять копійок кіло, а ви надриваєтеся.
Він подумав, що сказав дурницю, назвавши ціну, так можна й образити (ніби привезли якусь дешевинку), і додав уже м’якше:
— Не в голодні ж краї їхали.
— Не сердься, — сказав Степан. — Їхали ми не в голодні краї, але їхав я до свого брата, тому й з гостинцем. Не тому, що мені щось треба від тебе.
— Але ж це вдесятьох треба везти, а з твоїм здоров’ям… Як ти себе почуваєш? — спитав Муталіб, хоча й так було видно, що Степана погнала в дорогу безвихідь.
— Кріплюся… Це мої всі плачуть коло мене, а я кріплюся. Вони ще погано мене знають. Ось Катерина не дала й пальцем поворухнути, сама все дотягла.
— Подумаєш, клопіт великий, — сказала Катерина. — З поїзда на таксі, а з таксі у ліфт. Знайшли про що говорити.
— Проходьте в кімнату, — припросив Муталіб. — Я тут саме чаюю. Зараз придумаю щось поснідати.
— Ти й досі сам? — спитав Степан, оглядаючи холостяцьку кімнатку — стіл, завалений книжками, канапа, під стіною повстяний килимок, а на ньому пузатий порцеляновий чайничок і піала.
— Сам, — сказав Муталіб. — У мене все по-старому.
— А там хто — хазяїн? — Степан кивнув на ще одні двері, що вели з коридору.
— Він тут не живе. Кімната замкнута. А як ви знайшли мене? — спитав Муталіб. — Я ж давав ще стару адресу.
— Там нам сказали. Спершу подзвонили, а виявляється, що й номер помінявся. Ну, покаталися трохи. Добре, що ти їм сказав, куди переїхав.
— Уже навчений, — сумно всміхнувся Муталіб. — І куховарити так навчився, що не кожна жінка зуміє. Ви тут посидьте, я швидко.
— Ми не голодні, — сказала Катерина. — Може, вам що, то я зготую. Там же у нас і курка, й картопля… Ви тільки покажіть, де плита.
— Еге, картоплі такої не купиш, — сказав Степан. — На піску в нас росте. — Квола усмішка затремтіла на його жовтому обличчі. — Знаєш, як на неї короп клює? Жаль, що я вже не зміг тобі впіймати його. Сам би приїхав коли-небудь, побачив. Особливо зараз, восени, він жирує.
— Ось вилікуємо тебе — і приїду.
— Коли те ще буде, — зітхнув Степан.
— А взимку на полювання до нас приїжджайте, — сказала Катерина. — Знаєте, який Степан мисливець!
— Ми ще пополюємо з ним, — пообіцяв Муталіб. — Я теж люблю походити лісом. Правда, рушниці не маю.
— Знайдемо. Тільки приїдь, — сказав Степан. — Он і Мостовий питав мене якось: чого це Муталіб не навідується до нас? Може, каже, ви тоді без мене погано його вгостили?
— У вас це вміють. Як він там, дід? Ворушиться?
— Брикає. Восьмий десяток розміняв, а ще головує. Тепер, каже, жовчі немає у мене, то характер — як січавичка.
— Як це? — не зрозумів Муталіб.
— Ну, м’якенький, значить, характер. Тільки погано, каже, що дієту приписали, навіть пива не можна. — Степан помовчав, ніби вагаючись, потім сказав: — Я що хотів спитати тебе, Муталібе… Як же це воно так вийшло, що його тоді не серце вхопило, а викликали тебе.
— Помилка вийшла. Добре, що я до того і з печінкою мав діло, набив руку, а то б… Хтозна, чи й брикав би і досі ваш дід.
— Оце ще й таке буває? — аж стислася Катерина.
— Буває, чого ж. У житті всяке буває.