— Можна, чого ж.
Він попросив Степана роздягнутися, узяв фонендоскоп і знову завважив, яке вощано-жовте його тіло; збоку на шиї сіпалася роздута вена.
Поки він прислухався до Степанових грудей, Катерина не зводила очей з Муталібового обличчя, але воно було непроникним — ні спокою, ні тривоги, нічого не прочитала Катерина на його лиці.
Про що він думав зараз?
Їй стало страшно. Страшно через те, що Катерина раптом зрозуміла одну просту річ: навіть якщо в нього немає ані найменшої надії, Муталіб не скаже про те.
Але надія в нього була. Він був свідком того, коли виживали безнадійно хворі: сам Волощук не міг пояснити, як це вдавалося. Випадок не вкладався в жодну теорію, тоді Волощук казав, що ми, лікарі, завжди повинні вірити у Всевишнього. Ну, може, не в того, що сидить на хмарі, звісивши босі ноги, а в того, що в нас у душі. Одні називають це долею, інші фатумом, ще хтось планидою, але ЦЕ потребує віри.
А ще Муталіб чув, як Волощук казав хворому: «Нас є троє — я, ти і смерть. Якщо ти повіриш у мене і станеш на мій бік, то нас буде двоє і ми здолаємо смерть. А коли ти повіриш їй, то самому мені з вами двома не впоратися». Можливо, саме в другому випадку траплялося, що хворий несподівано помирав од звичайнісінького стенозу — найнижчої форми пороку серця, нескладної, як на тепер, операції.
Колись у Степана теж був стеноз, думав Муталіб, слухаючи його серце, і почався він, швидше за все, з отого купання у крижаній річці, почався, власне, з ангіни, її інфекції. Стафілокок, бактеріальний ендокардит… Авжеж, ми тільки повторюємо ці слова по сто разів на день, а ніхто в цілому світі сьогодні до пуття не скаже, що це таке — стафілокок.
Де ж ти, Степане, був раніше, коли ревматизм з’їдав твоє серце, на що надіявся, чому зволікав, адже все було б набагато простіше навіть… два роки тому, коли ми купалися в Тікичі. Тепер ти дотягнув до компенсаторної недостатності тристулчастого клапана, хоча й це ще не найстрашніше, ми від такого рятуємо, мене непокоїть твоя печінка, Степане, ти такий жовтий… Чого ж ти так довго не їхав, треба було ще тоді, відразу, коли ми з тобою зустрілися. Мабуть, і моя вина в цьому, не зміг переконати тебе… Не зумів… Але є, є ще надія, Степане, тримайся, брате, якщо вже повірив у мене. Нас усе-таки двоє, а вона, костомаха, одна.
— Ну, що? — не втерпіла Катерина, коли він зняв фонендоскоп і мовчав, дивлячись десь у вікно.
— Я чоловік забобонний, — ухилився від прямої відповіді Муталіб. — Не будемо нічого загадувати. Треба обстежитися в клініці. Сьогодні переночуєте в мене, а завтра поїдемо разом.
— Ми підемо в готель, — сказала Катерина.
— Облиште, місця вистачить. А з готелем у Києві не так просто. Думаю, поміститесь на оцій канапі?
— А ти? — обвів очима кімнатку Степан.
— А я все одно сплю на підлозі.
— Як це?
— А так. На підлозі спати корисніше, хіба ти не знав?
— І що… завжди отак спиш? — не вірив Степан.
— Тільки так. То що — домовились?
— Все одно треба шукати якийсь куток. Я Катерину вмовляю, щоб завтра їхала додому, а вона і чути не хоче.
— Кілька днів можна пожити в мене. А я піду до товариша.
— Ні-ні, — забідкалася Катерина. — Де ви таке бачили? Оце б ще не мала сорому та вижила вас із хати. Тут моя тітка двоюрідна живе, у мене все записано, знайду. Та й у готель впроситися можна, я ж не гуляти приїхала, люди зрозуміють, не зоставлять на вулиці. Паспорт є, гроші, чого ж іще? Я про інше хотіла вас попросити, — боязко мовила Катерина й опустила очі.
— Про що?
Вона помовчала, ніби шукаючи слова, потім наважилась, сказала:
— Може б, мене якоюсь хоч прибиральницею взяли у вашу лікарню? — І, помітивши розгубленість на Муталібовому обличчі, заговорила швидко, запально: — Мені ж нічого не треба, ні копієчки не треба, я так, задурно все робитиму. Я повимиваю вам усі підлоги, поперу, попрасую, що треба, я прибиратиму туалети, робитиму все, що скажете, лиш візьміть мене, чуєте, мені ж нічого не треба, тільки ближче б до нього бути, він же в мене, як дитина… — На її очах заблищали сльози, Катерина схлипувала і благально дивилася на Муталіба. — Йому ж і води подати, і подушку підмостити, і те й се, він же пропаде без мене, я знаю, що пропаде. Як стане, бува, уже геть погано, то каже, Катю, посидь коло мене, і за руку мою держиться. Він же через мене і лікарні ті обминав десятою дорогою, я знаю. Візьміть мене, я перероблю вам усю чорну роботу, ніхто й слова поганого про мене не скаже, ось побачите, усе блищатиме, а мені ж за це нічого не треба…
— Катю, — глянув на неї спідлоба Степан. — Годі!