— Хіба ж я погане що кажу? Може, їм якраз і треба яку санітарку, чи що. А я й шити умію.
— Ну до чого тут «шити»? Шити! Порядок же є.
— Я ж тільки спитала, — притихла Катерина.
— Я тебе розумію, — сказав Муталіб. — Та, на жаль, у цьому не можу нічим допомогти. Степан правильно каже: є порядок, і приїжджу людину ніхто отак на роботу не візьме. Тим більше у клініку. Єдине, що я тут можу, Катю, — це зробити так, щоб ти часто бачила Степана. Але не частіше, ніж це потрібно, зрозуміла? І то при одній умові: якщо віднині ти йому більше не подаватимеш води.
— Чого це?
— Бо йому це шкідливо.
— Вода? — зумілася Катерина. — Вода шкідлива?
— Так. Можна змочити губи, не більше. І ніяких кавунів, динь і так далі. Обіцяєш?
Вона мовчки закивала головою, витираючи долонями щоки.
— Ну от і домовились. І ніхто там не вкусить твого Степана, не бійся. Хіба сам яку молодичку вщипне.
— Нехай щипає, мені не жалко, — звела Катерина усміхнені очі, і погляд її затримався на стіні, де висіла невеличка фотографія: дівчатко років трьох притискало до себе ведмедика і здивовано дивилося на Катерину.
— Дочка? — спитала вона.
— Дочка, — сказав Муталіб.
— Видно, бо дуже схожа на вас. Красива дівчинка.
— Дякую.
— Як її звуть?
— Надіра. По-нашому. А тут усі називають Надя.
— Надійка, — сказала Катерина.
— Можна й так.
Муталіб вийшов на балкон і викурив дві сигарети підряд. Щось його мучило. Ні, не давня печаль. Щось у ньому зрушилося сьогодні, але що — не міг зрозуміти.
«Я просто схвильований, — думав Муталіб. — Зараз поїду візьму Надіру і ми підемо з нею до Ботанічного саду годувати білочок. Хай Степан із Катериною побудуть удвох, сьогодні їм більше ніхто не потрібний, а я погуляю з малою. Треба взяти горіхів, вона нічого так не любить, як цокати ними і прикликати білочок. Тиждень її не бачив, а здається, сто років…»
Коли народилась дочка, він думав, що тепер усе буде інакше, вгамується нарешті Клавдія Іванівна зі своєю «розвідною» пристрастю, притихнуть сварки, бо й сам він уже розважливіше і мудріше дивитиметься на життя, на цей світ, розрізняючи його суєтні марноти і справжній смисл, межа між якими стала для нього чіткішою, коли з’явилося це маленьке писклятко. Те, на що не спромоглися троє дорослих людей, допоможе їм зробити немовля, чиї пелюшки, розвішені на балконі, промовляють більше за всі крилаті слова, і якщо ту мову розуміє так, як і він, Ірина, якщо бодай дещицю з того почує Клавдія Іванівна, то ці пелюшки, що розвіваються на балконі, думав Муталіб, стануть білими прапорами примирення, котрі принесуть у цей дім порозуміння і злагоду.
Проте сподівання його виявилися марними, і, щоб переконатися в цьому, недовго довелося чекати: суперечка спалахнула уже на родинах, які вирішено було відзначити у тісному колі, без зайвих гостей, щоб не занесли якоїсь хвороби (дитина ж у домі). Із цим погодилася навіть Клавдія Іванівна, котра все-таки дещо почерпнула з журналу «Здоровье», щоправда, поривалася запросити бодай Оприщенків, та Муталіб сказав ні, Семена Семеновича йому досить на роботі, і його підтримала Іринка: вона не збирається скликати «жерців» (так Іринка називала охочих добре попоїсти), а тим більше в Оприщенчихи таке заздрісне око, що їй не можна показувати навіть дитячу дульку.
Тож нікого з чужих не було, лише прилетів з Ташкента Сахіб, навіз таку гору динь, винограду, інжиру, гранатів, що й Клавдія Іванівна розчулилась, зустріла його, як найближчого родича, ледь не кинулася цілувати і, коли Сахіб урочисто вручив їй свою чергову тоненьку книжечку поезій (краще б видав одну, та товстеньку, подумала Клавдія Іванівна), сказала:
— Тут, мабуть, щось дуже цікаве, жаль, що я не можу прочитати. Взагалі мені подобаються східні поети, особливо цей… як його… Ну ім’я у нього дивне таке… їстівне.
— Їстівне? — здивовано перепитав Сахіб.
— Атож, зараз… згадаю. Диви, забула, я ж їх їла колись.
— Омар Хайям? — підказав Муталіб.
— Точно, Омар! — зраділа Клавдія Іванівна. — Я ж їх їла колись, а це, бач, вилетіло з голови. То в цього Омара, скажу вам, гарні вірші, не вірші, а тости, можна сказати.
— У моїй книжечці тостів, на жаль, немає, — дещо розчаровано сказав Сахіб, усміхаючись краєчком ока до Муталіба. — Та й ім’я у мене не їстівне.
— Нічого, — заспокоїла його Клавдія Іванівна, общипуючи туге виноградне гроно — так захопилася ним, що пропустила мимо вух легеньку шпильку. — Нічого, я все одно там і слова не второпаю.
— Не переживайте. Ось підросте ваша внучка, то й перекладатиме вам, — сказав Сахіб.