— Думаєте, вона знатиме узбецьку? — високо звела брови Клавдія Іванівна.
— Звичайно.
— Звідки?
— Муталіб навчить.
— Навіщо? У Києві немає узбецької школи. Навіщо їй ця мова? Що вона з неї матиме?
— Багато наших геніїв не вчилися в школі, — сказав Муталіб. — Жили на чужині, далеко від рідної домівки, але…
— Ну, знаєте, — перебила його Клавдія Іванівна. — Моя внучка у своєму домі.
У цей час у сусідній кімнаті заплакало немовля, й Іринка, яка напружено дослухалася розмови, побігла до нього.
— Бачте, — сказав Сахіб. — Воно навіть плаче по-узбецькому.
— Як це? — злякалася Клавдія Іванівна.
— А так. Чого це, каже, ви лишили мене саму, мені тут нудно. Хіба ви не розумієте?
— Ох, я думала справді, — полегшено віддихнула Клавдія Іванівна. — Ви мене не лякайте.
Вона взяла скибку дині і, порізавши її срібним ножиком на рівненькі часточки, акуратно посилала до рота.
— Що я дуже люблю, то це ваші фрукти, — щиро сказала Клавдія Іванівна. — Уже і їсти нема куди, а відірватись не можу, ну, мед, а не диня. Як воно росте із землі таке диво?
— До речі, Клавдіє Іванівно, а знаєте, як узбецькою мовою називають диню? — спитав Сахіб.
— Звідки мені знати?
— Кавун!
— Та ну! — здивувалася Клавдія Іванівна.
— Так. У нас на диню кажуть кавун.
— Хто ж це так перекрутив?
— Не знаю, але, як ти її не називай, диня однаково солодка.
Сахіб знов лише краєчком ока усміхнувся до брата.
Муталіб сидів як на голках — потерпав, що Сахіб не витримає і прохопиться зайвим словом, од якого теща спалахне, як сірник, або ж сама Клавдія Іванівна вивезе таке, чого не стерпить Сахіб, і тоді ця тонка нитка розмови перетвориться на бікфордів шнур. Муталібові було прикро від того побоювання, яке не полишало його під час усієї розмови, він соромився його, як приниження, соромився, що Сахіб зараз угадує його стан, проте й позбутися того принизливого остраху чи бодай приховати його від брата не міг. Він знав, що коли зараз вибухне скандал, то це буде зовсім не те, що спалахувало між ним і Клавдією Іванівною через криво забитий цвях чи погано закручений кран, це буде сварка, яка зачепить їх усіх, навіть оте писклятко, котре може лишитися без материнського молока, що перегорить в Іринчиних грудях од хвилювання. Ліпше вже догідливо змовчати перед тещею, думав Муталіб, стерпіти все заради цього пискляти, яке ще й імені свого не має, Сахіб зрозуміє і пробачить, він мій брат, мій найрідніший брат, котрий, пам’ятаєш, тоді, коли здавалося, що ти сирота без роду і племені, лишився один як перст на цім світі, тоді Сахіб прилетів до тебе за тисячі кілометрів; пам’ятаєш, як приземлився літак із Ташкента, і ти не витримав, побіг через усі бар’єри, через усі злітні смуги до того літака. А назустріч тобі йшов брат, твій рідний брат Сахіб, найкрасивіший у світі — у модному крислатому капелюсі, якого притримував обома руками, бо над аеродромом гуляв такий вітер, що валив з ніг, і коли Сахіб обняв тебе, то вітер зірвав у нього з голови капелюх і поніс, як осінній листок, через увесь аеродром, а Сахіб сміявся, показував йому пальцем услід — диви, диви! — і реготав, сміявся, а в тебе з очей котилися сльози і ти радів, що такий вітрюган над аеродромом, бо можна сказати — це вітер нагнав сльозу.
Але Сахіб тоді здогадався, він про щось здогадався, якщо після того став прилітати до нього так часто, що, либонь, витрачав на квитки усі свої гонорари. Його мудрий Сахіб, він усе зрозуміє…
Ось і тепер, ніби вгадуючи Муталібові думки, він чемно взяв із рук Клавдії Іванівни гранат.
— Дозвольте, я покажу вам, як це робиться, — сказав Сахіб. — Щоб ви не мали мороки із зернятками, — всміхнувся краєчком ока, мовби побоювався, що Клавдія Іванівна почне споживати гранат з ножем і виделкою. Ретельно обтиснув долонями плід з усіх боків, так якби сніжку ліпив, потім прорізав тугу шкірку і витиснув сік граната у склянку.
— Прошу вас, Клавдіє Іванівно, — подав за східним звичаєм обома руками напій, що червоно горів, запалюючи прозорий кришталь.
— Божественно, — сказала Клавдія Іванівна по тому, як зробила маленький, обережний ковток. — І пити шкода, так смачно.
— Що це ти, мамо, прихвалюєш? — зайшла до кімнати Іринка, притримуючи на грудях тіснуватий халатик: після пологів трохи розповніла, і розстібався ґудзик.
— Заснула? — спитав Муталіб.
— Заснула. Поки не виголодається.
— А ось на покуштуй, — простягла їй склянку Клавдія Іванівна. — Напій богів.
— Вино? Мені не можна.