— Ну і їж свою порядність, — зі злістю сказала Клавдія Іванівна. — Добре сидіти у когось на шиї і патякати про порядність.
— Ви хочете сказати, що я сиджу на вашій шиї? Я все-таки працюю і маю платню, якої нам з Іринкою вистачає.
— Прийшов на все готове, то й вистачає. А якби тобі довелося зробити у квартирі ремонт, купити меблі, телевізор, та що там телевізор, ложка, якою їси, і та коштує грошей, а твоєї зарплати вистачає хіба що тобі на куриво. Якби мені все підносили отак під ніс, годували, обпирали, то я теж говорила б про високі матерії. Це легше всього! — Лице Клавдії Іванівни набирало такого кольору, ніби вона стояла під зеленим абажуром. — А так мушу крутитись, як муха в окропі, і не заради себе: тільки за дублянку твоєї жіночки я заплатила стільки, що ти за рік не заробиш.
— Ми вас не просили, — сказав Муталіб.
— Ти не просив, а вона просила. І я її розумію, вона жінка. Ти хотів, щоб вона в куфайці ходила? Та якби не я, Іринка тебе давно покинула б. Хоча б уже твої родичі чим помогли, а то ж ні, бач, забули, що ти на світі живеш. А сидять, мабуть, не на хлібі й воді, не такі порядні, як ти.
— Ви, Клавдіє Іванівно, моїх родичів не чіпайте, — гостро сказав Муталіб. — Вони чесні люди.
— Чесні? А я, виходить, нечесна! Чого ж ти всім користуєшся у моєму домі, якщо ти чесний, а я ні. Я на твоєму місці тут і дня не жила б! Зібрала б у торбу драні шкарпетки, в яких ти прийшов до нас, і пішла б собі до чесних. Мовчиш? Немає чого сказати?
Він пішов би, пішов би разом з Іринкою, якби не чекали тоді оце немовля, що зараз безтурботно спить у візочку і не здогадується про житейські бурі, од яких його так хотілося б уберегти. Його ще не було, цього пискляти, та вже тоді довелося терпіти заради нього образи й приниження, як і тепер, хоча Клавдія Іванівна після народження внучки трохи вгомонилася, навіть Сахіба зустріла, як родича, і дивися, як любенько з ним гомонить, смакуючи золотавий інжир, недавно зірваний з дерева.
— А знаєте, — сказав Сахіб, — я пам’ятаю, коли ось таким пуцьвірінком був Муталіб. Тоді я дуже завинив перед ним. На волосину від загибелі був мій маленький братик, та, видно, народився в сорочці. Один шанс із тисячі був, і він йому випав.
— А ти мені й не розказував, — широко розплющеними очима дивилася на Муталіба Іринка. Над її верхньою губою червоніла смужечка гранатового соку.
— Мабуть, посоромився, — загадково усміхнувся Сахіб. — Даремно, я пишався б таким жеребом.
— Я ж того не пам’ятаю, — сказав Муталіб. — Чув од тебе, від мами.
— Так, мама тоді перелякалася на смерть. А тобі було місяців зо два, не більше.
— Таж розказуй швидше! — підігнала його Іринка.
— Ти, сестричко, мусиш мені подякувати — я частенько був коло твого чоловіка за няньку, хоча й сам тоді мав чотири роки. Було, мама завжди порається, а мене просить погойдати Муталіба в колисці. Того дня вона збиралася щось обмазувати, бо замісила глину з кізяком у казаночку. Поставила того казаночка на долівку, а сама десь вибігла на хвилину. «Поколиши дитину», — сказала. Ну, я радий старатися, так розгойдав колиску, що бідна дитина вилетіла з неї і сторчма полетіла додолу. Але, уявіть собі, що попала оцією світлою голівкою точнісінько в казанок з кізяками — і тим врятувалася.
— Ай-я-яй, — Клавдія Іванівна зморщила носа і перестала жувати. — Прямо-таки в кізяки?
— Ну, мамо… — знітилась Іринка.
— А що я такого кажу? — знизала плечима Клавдія Іванівна і взяла ще одне гроно винограду. — Може, ти мені взагалі заборониш розмовляти?
«Починається», — подумав Муталіб, але Клавдія Іванівна раптом притихла, спіткнувшись об якусь думку, й сказала:
— Треба ж якось назвати наше дитятко.
— Авжеж, — зрадів Сахіб, — можемо зараз гуртом і назвати.
— Ми вже тут радилися з Іринкою, — сказав Муталіб.
— Без мене? — знов перестала жувати Клавдія Іванівна. — І до чого домовились?
— Мені подобається ім’я Надіра, — обережно мовив Муталіб.
— Що-о-о? Яка діра?
— Ну, мамо…
— Чудове ім’я, — сказав Сахіб. — Так звали нашу велику поетесу. І вам, Клавдіє Іванівно, як шанувальниці Омара Хайяма і східної поезії взагалі, це мусило б сподобатися. Надіра. Ніжне і горде ім’я.
— Ірино, ти чуєш, що вони говорять? — злякано спитала Клавдія Іванівна. — І це про нашу дитину.
— А що? Нормальне ім’я, — сказала Іринка, — Надіра. У ньому вміщується і моє. Принаймні це краще, ніж якась там Майка чи Анжеліка.
— Та з неї ж діти у школі сміятимуться! А в садочку і не вимовлять такого — про це ти подумала?