— Тре’ було йому зразу скрутити в’язи! — сказав Валерка й руками показав, як це робиться.
— Треба було, — погодився Стратон Митрофанович. — Про це, мабуть, наші сіроми подумали, коли вже сиділи за ґратами. Пізно подумали.
— І більше нічого про них не було в тому… документі? — спитав Валерка.
Стратон Митрофанович мовчки дивився у стелю, ніби й не чув запитання, потім заплющив очі, білі руки, складені на грудях, рівно здіймалися від дихання, і коли вже здавалося, що він задрімав, сказав, не розплющуючи очей:
— Було. Чому ж не було… — якось невпевнено так сказав, ніби крізь сон. — Потім, коли гайдамаки сиділи у в’язниці, прийшла до одного з них на побачення мати… чи кохана дівчина… — завагався Стратон Митрофанович. — Ні, таки мати. Так от, прийшла вона до сина, якось упросилася провідати його, видно, підкупила наглядачів, і пронесла під одягом зброю. Пістоля пронесла якимось дивом. Завдяки тому пістолю хлопцям удалося втекти з неволі. Авжеж, вони втекли, — сказав Стратон Митрофанович, мовби запевняючи самого себе, і Степанові здалося, що тут він уже додає трохи такого, чого, мабуть, і не було в тих давніх судових актах, чого, мабуть, тільки б йому хотілося і про що він написав би, напевно, в отій своїй омріяній книзі. Так чи так, але було в цій історії щось і від самого Стратона Митрофановича, навіть оту криву усмішечку Станіслава Потоцького навряд чи фіксували судові папери, але без неї, посмішки лицеміра, ця історія не була б такою правдивою.
— А ви напишіть, напишіть таку книгу, — сказав Степан. — Знаєте, як інтересно буде. Ви ось трошки розповіли, та й то я… ніби все це побачив. Наче був там разом із ними. Напишіть, Стратоне Митрофановичу.
— Не встигну, — похитав він головою.
— Чого ж, от зроблять вам операцію, ви вже на пенсії, тільки писати. Воно ж у вас уже в голові готове, зосталося лиш записати.
— Ні, — сказав Стратон Митрофанович. — Я багато дрібніших речей не встиг зробити, та й того уже не вдасться. І часу ж зовсім не марнував, не згаяв ані хвилинки. Я, Валерко, не те що в чарку не заглядав, а, віриш, не пригадую, коли востаннє був у кіно. За всеньке життя я разів зо два сходив до театру і то дивився щось таке поганеньке, що й не згадаю. Пригадую лише святково вбраних глядачів, які ходять туди не тільки подивитися, але й себе показати. Я ні разу не вибрався до лісу, щоб просто самому походити, подумати, а може, й спочити. Все відкладав на потім, хай, думав, устигну, не останній же день живу, ще встигну. Я от про ліс кажу… Та який там ліс, коли навіть не зміг… — Стратон Митрофанович якось жалібно усміхнувся, стишено мовив: — Таке, що й казати соромно. Не знаю.
Ніхто його не підганяв і, помовчавши, він таки зважився і так, жалібно усміхаючись до самого себе, продовжив:
— Я, хлопці, з роботи повертався завжди восьмим трамваєм, може, ви знаєте цей маршрут, бо «вісімкою» ж і сюди, до лікарні, часто добираються. І їхав до кінцевої зупинки, а там пересідав на метро. Так от, до метро я щовечора йшов мимо Ботанічного саду. А він, цей сад, обнесений металевою огорожею, крізь яку все видно, але перелізти не перелізеш, треба далеко обходити. І от коли я не йду повз ту огорожу, то завжди зір мій наче магнітом притягує одна місцина — така невеличка балочка, поросла густими кущами і папороттю. Ну, звичайнісінька собі балочка, на світі таких, мабуть, не злічити, а от щось вабить мене туди, і все. Наче якусь таємницю будить у душі. Може, тому, що ту балочку видно тільки зверху, а далі вона ховається за кущами, деревами, травами. Ні, — похитав головою Стратон Митрофанович. — Зі споду її і взимку не видно, але взимку мене це не хвилювало. А от як надходить літо, коли там усе береться густою зеленню, ну, якась химера находить на мене. Стану й дивлюся на ту балочку, заглядаю крізь огорожу, наче злодій у чужий садок. А люди біжать од трамвая мимо мене, тоді хтось стане й собі подивиться, та, нічого цікавого не побачивши, зниже плечима й біжить собі далі. Ну, звісно, то ж була тільки моя химера, про неї не розповідав нікому, навіть Євдокії Прокопівні, оце лиш вам. Соромивсь, чи що? — здивувався сам собі Стратон Митрофанович. — Бо таки й правда, хтозна, чи всяк тебе зрозуміє, коли таке розкажеш. Стою я, значить, біля тієї огорожі, і таке мені мариться… Чи то через ту папороть листату, височезну, чи, може, через те, що балочці дна не видно, але ввижається, ніби там, у глибині саду, починається якийсь казковий, небачений мною ліс з величезними деревами, з дивовижними рослинами, з дикими хащами, темними озерцями… Ну, не ліс, а старезний, незайманий праліс, — раптом сказав Стратон Митрофанович і не помітив, як насторожився Степан, аж голка від крапельниці гостро ворухнулась у вені. — І знаю ж, розумом знаю, що все це не так, що там звичайний ботанічний куточок, а от кортить мені туди зазирнути, хоч умри. А потім подумаю, що це ж треба обійти он таку огорожу, потім ще садом стільки пройти, тоді спускатись у балочку та назад вертатися… Ні, думаю, хай якось іншим разом. Хай. Встигну ще. Тут ось стільки важливих справ, а тобі заманулось блукати. Потім, потім. І, ви вірите, отак кільканадцять років проходив повз ту місцину, а жодного разу туди не зайшов. Жодного разу. І не знаю тепер, чи й зайду ще коли.