Стратон Митрофанович притих, лице його було білим, як і руки, волосся і та подушка, на яку він поклав свою маленьку голубину голівку, і зоддалік було добре видно тільки зажурені очі, які ніби жили своїм, окремішнім життям, цураючись немічного тіла.
— А ти, Степане, кажеш про книжку… — зітхнув він. — Ні, не буде її, це вже я точно знаю.
— А я вчора лазив через огорожу, — вискочив, як Пилип з конопель, Валерка. — Тут же коло нас цвинтар, то я перемахнув, позаглядав трохи. Там стільки пам’ятників усяких!
— Ага, Байкове кладовище, — сказав Стратон Митрофанович. — Теж збирався не раз походити по ньому. Багато спочиває там людей, яким хотів поклонитися.
— Теж придумали, хе, чудаки, — крутнув головою Валерка. — Поставили лікарню коло цвинтаря. Мовляв, спершу сюди, а потім туди.
— Нічого, — сказав Стратон Митрофанович. — У цьому щось є. Треба по-філософському дивитися на життя. Про смерть також мусить пам’ятати людина. Мусить бути готовою до неї. Тоді не так страшно. Так що в цьому щось є, даремно ти, Валерію, ремствуєш.
— Ти що, батя, — знов перейшов на «ти» Валерка, — вмирати завжди страшно. Хіба ти не боїшся?
— Не знаю, — сказав Стратон Митрофанович. — Часом мені здається, що не боюся. Мабуть, я вже стомився. А часом… ну, не страшно, а трохи прикро, чи що. Хочеться ще трошки пожити. Щоб зайти бодай в отой куточок Ботанічного саду. Ну, побачимо. Взавтра все вирішиться. Якщо прокинуся після наркозу, то все буде добре.
— Вам легше, — сказав Степан. — Взавтра… А мені ще хтозна й скільки ждати. Прошу Усманова, щоб робив зразу, а він і слухати не хоче. Треба, каже, підлікувати печінку. За серце, каже, я не боюся, печінку треба підтримати. А воно ж оце нема гіршого, як ждати. Два дні тут полежав, а наче місяць. Чуєш, Валерко, подай мені води. Я тільки губи вмочу, не бійся.
Валерка пом’явся, запитально глянув на Стратона Митрофановича, встав з ліжка і, підсмикнувши на собі сині штани з лампасами, спитав невпевнено:
— Слиш, може, я тобі апельсин обчищу?
— Ні, води… То солодке… А я тільки губи вмочу, і все. Усманов дозволив…
Муталіб заходив до нього щодня по кілька разів, і щоразу Степан дивився на нього змученими очима (така собача відданість чаїлася на дні тих очей, що Муталіб мимоволі відводив погляд) і просив:
— Муталібе Кадамовичу, — так він його називав при сторонніх. — Давай хоч зараз… Не тягни. Я не боюся. Чого ж іще ждати, як і так ясно, що треба, нікуди від цього не дінешся. Все буде добре, я нітрохи не боюся…
— Це так відразу не робиться, — казав Муталіб. — Усі ждуть, ми тебе ще не підготували до операції.
— Я готовий.
— От і добре. Потерпи ще трохи. Прозондуємо і будемо оперувати. Бачиш, кашель уже ми тобі зняли. Ще знімемо жовч, і тоді можна… Ніхто ж тобі не бажає гіршого.
— Я знаю, — сумно погоджувався Степан.
Сьогодні вранці Муталіб зайшов після сніданку, саме тоді, коли нікого не було в палаті: Валерка гуляв десь на подвір’ї чи й далі, а Стратона Митрофановича вивезли візочком на якусь процедуру, і вони поговорили довше. Коли Муталіб уже йшов, раптом зупинився біля порога, ніби щось пригадавши, й спитав:
— Катерина часто заходить до тебе?
— Часто.
«Це зайве, — хотів сказати Муталіб, але промовчав. — Можливо, це якраз те, що йому найбільше й потрібно зараз», — подумав.
— Де вона живе?
— А що? — насторожився Степан.
— Я пропонував їй ключі, уже домовився з товаришем, що поживу кілька днів у нього. Вона не взяла. Каже, що живе у тітки.
— Нема тут у неї ніякої тітки, — сказав Степан.
— Знайшла готель?