— І в готель не пішла.
— То, може, вона на вокзалі ночує? Куди це годиться, Степане, ви мене ображаєте. Я щойно бачив її, змінилася — не впізнати. Поки тебе вилікуємо, вона занапастить себе. Скажи їй, нехай не соромиться, ми ж свої люди. Хай поживе у мене.
— Не піде вона, — сказав Степан. — Катерина не на вокзалі ночує.
— А де ж?
— Тут.
— Де-е-е… тут? — не зрозумів Муталіб.
— Не знаю… Але десь тут. Вона заходить до мене навіть уночі.
— Хто ж їй дозволив? Це неможливо. Вона що — невидимка?
— Ніхто їй, мабуть, не дозволяв. Я сам уже злюся. Іди, кажу, десь відіспися, чи в готель, чи куди завгодно, поїдь додому, кажу, скільки тут тої дороги? Приїдеш, коли захочеш. Поїдь, прошу її, хоч моїх там заспокоїш. А вона каже, я вже дзвонила до дядька Онисима, він передасть…
— Ну й ну, — похитав головою Муталіб.
— Ти, каже, за мене не переживай, я тут сплю, скільки мені заманеться. Якийсь закапелок знайшла, чи що. Домовилася, видно, з котроюсь із санітарок, а та й рада, що перекинула на неї роботу. Катерина навіть у палату до мене заходить із віником. Спокійно так, як до себе додому. Халатик на ній новенький, накрохмалений, напрасований, мабуть, купила десь, косинка біла, любо глянути, не санітарка, а дохторша, тіки з віником, — кволо всміхнувся Степан.
— Я бачив, — сказав Муталіб.
Він не раз помічав її оддалеки в тому новенькому халатику й білій косинці, та тільки-но хотів підійти ближче, як Катерина розчинялася в коридорних лабіринтах, ніби й справді ставала невидимкою. Ні, вона не уникала його зовсім, щоранку зустрічала біля воріт клініки, розпитувала про Степана, але тут, у коридорах, минала його непомітно, мов тінь; і тільки сьогодні вранці вони зіткнулися майже впритул, Катерина хотіла було прослизнути до туалетної кімнати, проте Муталіб притримав її за лікоть, і Катерина зашарілася, щоки взялися легеньким рум’янцем, лиш під очима темніли чорні западини. Вона опустила голову, в одній руці звисав віник, у другій — совок для сміття, і Муталіб про все здогадався і, бачачи, як вона вся зіщулилася, сказав якомога лагідніше:
— Ну, добре, Катю… Умудрилася, то й молодець. Але скажи мені, як тебе на прохідній пропускають? Невже ти й перепустку дістала?
— Ні, — похитала вона головою. — Перепустка мені не потрібна. Якщо йдеш у халаті та ще з віником і не оглядаєшся по боках, нікого не боїшся, то це краще за всяку перепустку.
— Он воно як. А де ж ти оце все взяла? — кивнув він на новенький халат, віник, совок.
— У тьоті своєї, — опустила очі Катерина. — Вона теж у лікарні працює. Дала мені халат… Ви не переживайте, тут у вас стільки людей працює, що вони й не знають одне одного. На мене ніхто не звертає уваги, я собі підмітаю, мию, наче так і треба. Що ж я, погане щось роблю? Степанові легше, коли я тут.
Побоюючись, що Муталіб почне їй перечити, Катерина зашепотіла довірливо:
— А сьогодні, чуєте, сьогодні я навіть Волощука зустріла в коридорі. То він подивився на мене пильно, а потім, чую, каже тому, що з ним ішов: «Що це в нас за новенька така симпатична?» Еге, так і сказав: «симпатична».
— Ну що ж, — сказав Муталіб. — Коли ти навіть Волощукові сподобалася, то що вже мені тут казати. Працюй.
Однак тоді він і гадки не мав, що Катерина ночує у клініці. Думав, перебивається десь на вокзалі чи, може, й куток найняла (сюди часом підходять бабки, пропонують родичам хворих ночівлю за помірну плату), але щоб ось так непомітно оселитися в самій клініці — такого Муталіб не припускав.
І тепер, почувши про це від Степана, він не знав, що й казати: обурюватися, чи дивуватися, чи вдавати, що нічого не зрозумів.
— Я не перший рік тут працюю, — сказав Муталіб. — Але такого ще не чув. Усього набачився і наслухався, але такої жінки, як твоя Катерина, я ще не зустрічав.
— Та певно ж, — сказав Степан. — Ти й не міг таких зустрічати, бо таких нема більше. Вона одна, Катерина. Тільки дурному попалася, бідна. Ти не сердься на неї. Я от теж серджуся, сварю її, що не жаліє себе, а потім думаю собі: мабуть, їй легше отак. Прожени її звідси, то вона місця собі не знайде. Така дурна. Такі дурні ми обоє взялися на твою голову, Муталібе. Вибачай. І не свари Катерину. Бо коли я посварю, це одне, а коли ти — то друге. Вона нині на тебе молиться.
— Не бійся, Степане, — сказав він. — Я тобі обіцяю.
— Катерина нині готова на все.
— Так не можна…
— Вона інакше не вміє.
Колись йому також здавалося, що Іринка заради нього готова на все. Він любив її, може, ще й зараз любить, хоча не зізнається у цьому навіть самому собі, та коли йде до того старого будинку в центрі міста, щоб узяти Надіру й погуляти з нею (це йому дозволяли), усе затерпає всередині від надії, що малу виведе йому до під’їзду Іринка, та замість неї він бачить Клавдію Іванівну, яка з мовчазною дипломатичністю передає йому дочку із рук в руки ось уже понад два роки. Іноді, коли він дзвонить, що хоче взяти Надіру, слухавку бере Іринка, і йому навіть здається, що, почувши його голос, вона завмирає, хоче почути від нього щось іще, окрім звичного прохання вивести йому Надіру чи, як її тепер називають, Надю, і йому справді-таки хотілося б сказати щось іще, проте не наважується, мовчки тримає слухавку, аж поки та не озивається до нього короткими гудками.