Щось таки жевріє в ньому, не відпускає, Муталіб навіть охоче вступає в розмову з Семеном Семеновичем Оприщенком, бо той ніби ненароком згадає, що дочка Клавдії Іванівни ще й досі не вийшла заміж, мовляв, ото хай би берегли його, Муталіба, тепер знайти путнього чоловіка не так просто. Семен Семенович любив заводити такі балачки в обідню перерву, коли просто в ординаторській розкладав на столі гору харчу — яйця, бутерброди, огірки, яблука, часник, — і йому якраз вистачало години, щоб усе те подрібнити на крихітні часточки і пропхнути у свій маленький карасячий ротик, начинити себе, як ковбаску, і так просмердіти ординаторську часником, що туди довго не хотілося заходити. Але Муталіб терпів і той запах, і Семена Семеновича, бо він іноді зумисне згадував про Клавдію Іванівну, про Іринку, знаючи, що Муталіба це зачіпає за живе.
Що зробиш, ще зостались у ньому жарини того вогню, що спалахнув колись на деснянському березі, він таки любив її, так любив, що багато чого прощав. Було що прощати, не золоту вдачу мала Іринка, та він намагався пояснити і виправдати кожен її недолік, часом йому навіть здавалося, що кохає її ще дужче за ті слабинки, без яких жінка не була б собою.
І він потурав їй у багатьох примхах, купував дорогі речі, особливо коли захистив дисертацію і став заробляти більше, щоправда, тих заробітків тільки й вистачало на Іринчині обнови, але яке це мало значення, йому, Муталібові, мало що було треба, хіба прикупить новенький спінінг, ото й усі витрати. Часом Іринка сердилася на нього, що такий байдужий до одягу, вона готова була й від себе одірвати, аби він мав поважніший вигляд, проте Муталіб не приймав таких жертв. Що йому з того? Зате Іринка, придбавши нову сукню чи навіть копійчані кліпси, крутилася перед дзеркалом і почувалася на сьомому небі. Нехай крутиться, якщо це їй так подобається, думав Муталіб, та й хто тепер із жінок не крутиться, он і на роботі у них жіноцтво — подивишся, поважні ж люди, з ученими ступенями, розумні, нічого не скажеш, а як почнуть приміряти якусь шматину, як почнуть ахкати-охкати, то ніби для них немає більшої радості на світі. Може, нічого поганого в цьому й немає, думав Муталіб, ми звикли це називати міщанством, а воно не таке й страшне, бо його видно неозброєним оком, воно на виду, а набагато страшніше те, що приховане, що сидить у людині в найпотаємніших закамарках свідомості, сидить десь там під кіркою мозку і нищечком гострить зуби, щоб узяти своє, узяти так, щоб ніхто не бачив.
Не така страшна навіть Клавдія Іванівна зі своєю пристрастю до голубих унітазів і золотих корінців Дрюона-Дюма, гадав Муталіб, ця її недуга лежить на поверхні, з нею можна боротися, а як бути з отим кротом, що причаївся десь поруч і роками пише на тебе доноси, строчить анонімки, звинувачує тебе у своїх власних гріхах, непомітно стромляє у подарований тобі букет квітів грошову банкноту, аби вона у всіх на очах випала на підлогу і ти згоряв од сорому, не здатний виправдатися, бо це всі побачили, кріт облаштував усе так, що навіть ти не помітив. А що вже казати про пасквілі, які він строчить у своїй норі від чорної заздрості, називає тебе хабарником і «шевцем». Цього крота ти ніколи не впіймаєш за руку, не виведеш на чисту воду, бо він, вилазячи з нори, міняє на собі не сорочки та дублянки, а шкуру, міняє подобу свою, і от уже дивиться тобі в очі своїми невинними очима і ганить на чому світ стоїть міщанство, підсміюється з жінок, котрі приміряють на себе дорогі речі, він їх ненавидить за те, що вони хочуть бути красивими, він хоче їх зодягти у куфайки й чуні, в латані свити й калоші, але про це він мовчить, лиш поблажливо всміхається і ганить міщанство й людську меркантильність.
Нехай зодягаються, думав Муталіб, немає в тому гріха, он взяти хоча б їхню Євгенію Дмитрівну, сотням, тисячам людей вона врятувала життя, і що ж, її треба звинувачувати в тому, що вчора півдня простояла в черзі за чобітками, що їй ці люди повідривали всі ґудзики на пальті, а останню пару чобіт забрали у неї перед самісіньким носом?