Звичайно, в усьому мусить бути міра й межа, міркував Муталіб, погано, коли речовизм стає самоціллю, але це ще не найстрашніше, якщо речі купуються за чесно зароблені гроші. Він заробляв їх чесно, і після того, як став кандидатом наук, жити стало легше, навіть Клавдія Іванівна заспокоїлася, бачачи, що він усе приносить у сім’ю, над Іринкою і дитиною аж труситься, на роботі в пошані, таки він не «швець», а там, дивись, стане доктором, професором, а її Іринка професорською дружиною… а вона, Клавдія Іванівна… та Бог уже з ним, аби їм було добре, — отож, бачачи все це й відчуваючи своїм тонким нюхом, Клавдія Іванівна таки змінилася, подобрішала, і хоча без сварок не обходилося, ну як же без них, проте вона дедалі рідше вигукувала оте «я у своєму домі», а військову команду «розійтись» ніби й зовсім забула. Та й він, Муталіб, став поміркованішим, частіше притримував язика, адже й дитина в домі, навіщо їй ці «концерти», і так вони потроху притерлися одне до одного, Муталіб з Іринкою вже не поривалися наймати квартиру, бо, як не є, а без Клавдії Іванівни їм було б важче, тим більше Іринка закінчує інститут, пише диплом.
Та саме в такий, здавалося б, зовсім безхмарний час сталося так, що Муталіб пішов із дому Клавдії Іванівни, пішов од Іринки, пішов назавжди… Нічого не взяв із собою, тільки печаль, гірку печаль, яка й досі ятрить його серце.
4
Уже після зондування Степанові різко погіршало. Сталося те, чого Муталіб найбільше боявся: жовч не спадала, був глибокий застій печінки, яка вже майже не фільтрувала кров, тяжко повертала її до серця. Це якраз і був той випадок, коли, як казав Волощук, треба надіятися лише на Бога, шансу майже не було, але Муталіб ще вірив у той малесенький шанс, не міг не вірити, бо це б означало кінець. Хоча траплялося в них і таке, коли вже ніхто не вірив, а людина жила всупереч усяким прогнозам. Волощук каже, що в нього був такий страшний (чи щасливий?) випадок, коли серце одного чоловіка забилося в морзі. Він шість годин схóдив над ним потом і нічого не міг зробити, а серце запрацювало, коли людину вважали покійником. Тож треба боротися до кінця, і найгірші порадники тут зневіра і відчай.
Степана перевели в реанімаційне відділення. Коли Муталіб спустився до нього, Степан лежав із заплющеними очима, обснований трубочками крапельниці, яка зараз була для нього єдиним джерелом життя. На жовте лице лягла землиста тінь, ніби його вже торкнулася печать смерті.
Він поволі розплющив очі, але дивилися вони десь у безодню чи, скоріш за все, у них взагалі не було погляду. Степан лиш відчув чи здогадався, хто біля нього стоїть.
— Муталібе, це ти? — спитав пошепки.
— Я, Степане. Як ти?
— Не переживай… Я трохи підвів тебе. Але не думай, що я такий слабак. Мені можна… можна робити операцію… Не бійся за мене, — самими губами сказав Степан.
— Я не боюся. Звідки ти взяв? Зондування — це складна штука, воно нікому не дається легко.
— Ага.
— Незабаром тобі стане краще.
— Де Катерина? — спитав Степан. — Ти прогнав її?
— Ні, що ти? Вона прийде, коли переведемо тебе в палату. Сюди не можна…
— Передай їй, що мені краще.
— Добре, я скажу.
Степан заплющив очі. Видно було, що він ще хоче щось сказати, але чи не здужає, чи не наважується
— Не треба розмовляти, — сказав Муталіб. — Це тебе втомлює.
— Ні, тут інше.
— Кажи.
— Розітри мені ноги, — попросив Степан. — У мене набрякають ноги.
Муталіб відгорнув простирадло і долонями став масажувати йому ступні, холодні й набряклі од води.
— Спасибі, — прошепотів Степан посинілими губами і знов розтулив повіки. — Аби мені ще води хоч краплю, то воно б попустило.
— Не можна, — сказав Муталіб.
— Один ковточок.
— Ти ж не слабак, Степане.
— Воно попустило б. У мене всередині пересохло, дихати не дає.
— У крапельниці є все, що тобі зараз потрібно. Там твої і вода, і їжа. Терпи, Степане, це від води так набрякають ноги.
— Я ж зовсім не пив.
— Вона є у всьому, вода.
Степан знов заплющив очі, потім спитав:
— Знаєш, чого я хочу?
— Чого?
— Хочу тієї картоплі, що ми їли в тебе… Що ти сам готував… Я давно вже не можу дивитись на їжу, а це чомусь закортіло тієї картоплі.
— Справді? — зрадів Муталіб. — Я приготую тобі. Приготую і довезу ще гарячу.
— Вибачай, що я так… просто з тобою. Ти ж мені все-таки брат.
— Постарайся заснути. Я ще зайду.
— Ні, побудь ще трохи. Мені не важко. Так і Катерині передай. Мовляв, поговорили, пожартували, все добре.