Та найдужче з усіх він любить Уктама, може, таке й гріх казати, але він обожнює свого другого сина, зізнався Атаназар, такої розумної дитини ще світ не бачив, у два роки воно вже говорило таке, що дорослий не скаже. Це, Муталібе, буде якийсь академік чи міністр, жаль тільки, що для цього йому доведеться виїхати з кишлаку, але нічого, всі не роз’їдуться, трохи лишиться й біля мене. А ще от здоров’я підводить мого Уктама, я вже й туди, і сюди, але лікарі нічого путнього не можуть сказати, той лікує йому бронхи, той нирки, один радить пити травичку, а другий мумійо. Може, ти, Муталібе, подивишся, ти ж у нас лікар, вчений чоловік, можна сказати.
Муталіб подивився, хлопчик справді розумний, і, послухавши його, з сумом подумав, що вони, ці діти з пороком серця, завжди розумніші за своїх ровесників. Ніби хворе серце відчуває все глибше.
Атаназарові він сказав, що малому треба робити операцію, хай привозить його до Києва, а той витріщив очі, наче йому пропонували летіти на Марс, хоча й розхвилювався дуже через Уктама. Атаназар спитав, чи не ліпше поїхати до Ташкента, він уже якось переживе те стовпотворіння заради сина, зате хоч назад вернеться, а їхати за тридев’ять земель, до Києва — це, вибач, Муталібе, я не хочу тебе образити, але навряд чи мені знадобиться твоя адреса.
Муталіб не образився і вже забув ту розмову, стільки часу минуло, коли це одного вечора приїздить прямо на квартиру до Клавдії Іванівни Атаназар з Уктамом, видно, вже так припекло, що не побоявся ні далекої дороги, ні літаків, розпитав у Муталібових родичів адресу та так без дзвінка, без усяких попереджень і подався до нього, дзвонить уже у двері. Клавдія Іванівна прийняла Атаназара гостинно (був відносний спокій у її домі), хоч трохи злякано поглядала на його чапан, на хромовики в калошах (серед літа!), припорошені далекою дорогою, мабуть, на них був порох і з Муталібового кишлаку; Клавдія Іванівна думала, що так ходять лише у фільмах про давнину, ну, ще старі люди, а це ж молодий чоловік: тюбетеєчка пристала до тім’я, як капелюшок до жолудя, і диви, знімає калоші і так м’яко ступає, виявляється у хромовиків немає твердих підошов, он чого він калоші зверху взув. Ну, Бог з ним, хай буде ще й таке, подумала Клавдія Іванівна, треба віддати належне цим Муталібовим землякам, ніколи не приїжджають з порожніми руками, і в цього величезний кошик із фруктами та ще й туго напханий мішечок, цікаво, що ж воно таке у тому мішечку?
Назустріч йому вийшов Маталіб, і вони разом якось так дивно скрикнули, ще здалеку простягли один одному руки, довго трясли їх, а потім цей, приїжджий, мов підломився, схилився Муталібу на груди і скрушно заговорив щось незрозумілою мовою. На них злякано дивився хлопчик, гарненький такий, очі великі, розумні, мабуть, тому й налякані, що розумні, видно, мова про нього була, і малюк полохливо ловив кожне слово, потім ухопив батька за полу чапана: «Ата, ата!..»
Дуже сподобався Клавдії Іванівні цей хлопчик, вона підійшла і погладила на його голівці жорсткого чорного чубчика, хлопчик покірно дозволив їй це зробити, він розумів, що зараз не гоже пручатися, і тільки сором’язливо опустив очі, а на запитання цієї лагідної жінки, як його звуть, сказав: «Уктам», радіючи тихенько, що зрозумів її запитання.
Клавдія Іванівна чемно припросила усіх до вітальні, хлопчика посадила на диван, Атаназарові підсунула м’який фотель, але він з винуватою усмішкою попросив дозволу посидіти на підлозі: уявляєте, дві доби у дорозі і за цей час жодного разу ніде не посидів по-людському, виправдовувався Атаназар, сідаючи під стіною. Підібгав під себе по-азіатському ноги, складені навхрест, і на його круглому, як кавун, обличчі вималювалася така втіха, що Клавдія Іванівна одверто засміялася: будь ласка, сидіть скільки вам заманеться, ні, ви мені дуже подобаєтеся, Атаназаре, сидіть, поки я щось приготую на стіл.
Атаназар сказав, що не треба турбуватися, хіба тільки від чаю він не відмовиться, а так усе є, і, схопившись з іще не загрітого місця, почав діставати з мішечка в’ялену баранину, домашні перепічки, сир, киш-миш, урюк, пряжені в солі абрикосові кісточки, а наостанок урочисто викотив величезного цар-кавуна із закрученим, як у поросяти, хвостиком: це, Муталібе, тобі від одноокого Єгяма, він пам’ятає тебе, на, каже, передай од мене вітання.