У тих словах Муталіб уловив якийсь знак чи натяк, ще не знав який, чимось далеким і знайомим війнуло на нього, але не міг збагнути чим саме, тільки здогадувався, що шукати розгадку треба у їхньому з Атаназаром дитинстві, напевно, в отих відчайдушних походах на баштан одноокого Єгяма.
Але що ж там було такого незвичайного? Усе дуже просто: одноокий Єгям цілісінькими днями незрушно сидів під очеретяним дашком, який захищав його від спеки, і не треба було великої кмітливості, щоб накрасти у нього кавунів, — досить тихесенько внадитися в баштан з лівого од Єгяма боку (у нього не було лівого ока) і вибирай, котрий на тебе дивиться. Тож і виходило завжди так, що врешті-решт одна половина баштана, з лівого од дашка боку, лишалася голою, збирали врожай тільки з правої, і голова колгоспу Кадам Силаєв завжди гримав на одноокого Єгяма: «Ти що, не можеш пересісти на другий бік, Єгям-ата? Важко повернути сідницю, що оце на баштані твориться таке неподобство?» Старий не ображався, змовчував, цілився одним оком десь мимо Кадама і — ні пари з вуст. Той бурчав, нахвалявся відправити Єгяма на пенсію, вирахувати з нього всі заробітки, щоб знав, як не слухатися начальства, однак слова ті відскакували від Єгяма, як горох від стіни, і голова махав рукою, знаючи, що одноокого він не вижене, що й наступного сезону буде те саме, підчистять половину баштана, зате на другій, правій половині, вони зберуть стільки кавунів, скільки хтось інший не виростить на п’ятьох баштанах. Бо цей мовчкуватий Єгям знає якийсь секрет, сам садить їх, сам доглядає, і колгосп має стиглих кавунчиків уже в червні, і ласують ними всі, хто хоче, нікого одноокий Єгям ще не спіймав на гарячому, він, здавалося, ніколи й не підводився зі свого насидженого сідала, а Муталіб таки одного разу попався.
Було це ввечері, якраз після того спекотного дня, коли вони всією школою збирали бавовну, і от виявилося, що Муталіб назбирав найбільше, ніхто навіть із старшокласників не ставив такого рекорду — сто сорок сім кілограмів легесенької, як пушок, бавовни нащипав тоді Муталіб своїми маленькими пучками, хоча ні про який рекорд і не думав, просто ставив кошик за кошиком, як і годилося, на ваги і йшов собі скубати далі. Тоді він і болю не чув, то вже пізніше пальці пекло вогнем, а вдень Муталіба лише мучила спрага, і він помітив, що чим швидше щипає бавовну, тим менше кортить пити.
І от увечері, несподівано для всіх, приїжджає на поле голова колгоспу Кадам Силаєв, збирають до гурту школярів і дорослих, Кадам Силаєв дякує усім за добру роботу, та переможцем, оголошує він, став Муталіб Усманов, який назбирав сьогодні сто сорок сім кілограмів білого золота, він так і сказав — білого золота! — за що йому він, Кадам Силаєв, виносить подяку, однак це ще не все. Він розгорнув невеличкий пакунок, зовсім незавидний сірий згорток, який тримав у руках і на який ніхто не звернув уваги, а тепер Кадам Силаєв, делікатно усміхаючись, як це роблять фокусники, дістаючи з капелюха живого голуба, видобув із того згорточка осяйного сріблястого ліхтарика, довгастого китайського ліхтарика, отого «качанчика», що був недосяжною мрією навіть для дорослих хлопців, такого у їхньому кишлаку мав хіба що клишоногий Бабаджан, котрий щороку їздив на Північ продавати урюк. Так от, Кадам Силаєв підніс цього ліхтарика високо над головою, щоб усі бачили, і сказав, що правління колгоспу нагороджує ним сьогоднішнього переможця Муталіба Усманова, і в хлопчачому гурті покотилися вигуки захоплення, а потім пикатий Атабай, син пикатого Камюла, закричав: «Це не чесно, треба було зразу казати, що переможцеві буде подарунок, тоді б ми не так працювали!»
Кадам Силаєв ще ширше усміхнувся на ті слова, дуже вони його потішили, і сказав, що саме отак і чесно, оце і є найчесніша людина, котра працює не за винагороду, а задля громади, за добру винагороду працюватиме і ледащо, сказав Кадам Силаєв, і чогось весело так засміявся, і, як дорослому, потиснув Муталібові обидві руки, потім увімкнув ліхтарика, подивився, чи горить, і подав його переможцеві.
У гурті де-не-де заплескали в долоні, переважно дівчата і старші, а хлопці заздрісно дивилися на той сріблястий ліхтарик, — диво якесь, у ньому навіть лампочка незвичайна, синя цяточка біля вусиків! — такий лискучий, такий гладенький, що здавалося, ось-ось вислизне з рук. І Муталіб затиснув його в руці, не чув уже, як печуть йому пальці, хлопці обступили — покажи, покажи, дай подивлюся! — а він не міг розімкнути затерплих пальців, не міг випустити з рук того сріблястого ліхтарика і тільки винувато всміхався.