А потім якось так сталося, що йшов він додому сам-один, хлопці чи образилися, чи що, але йшов він сам-самісінький, уже й не пригадує, де тоді був Сахіб, де був Атаназар, з ним не було нікого. Його перестріли біля Зміїних скель утрьох, всі троє були старші за нього, Муталіб і зараз пам’ятає кожного в обличчя, та найдужче врізався йому в пам’ять пикатий Атабай, син пикатого Камюла, з такими вузенькими очима, ніби хто лезом двічі черкнув йому по лиці — і вийшли очі. Він, цей пикатий Атабай, вийшов наперед, ті двоє стояли трохи позаду — Атабай показав їм рукою, мовляв, почекайте, спершу я сам говоритиму з ним, вийшов наперед, узявшись у боки, і так примружився, що очей зовсім не стало, лишилися тільки складки на місці очей.
— То що, — сказав Атабай, — вислужився?
— Чого це… — знітився Муталіб. — Я не вислужувався.
— Ну, як же не вислужувався? Передовик!
— Хіба ж я винен, що так вийшло? Я ж не знав…
— У передовиках, значить, ходимо, — сказав Атабай. — Ми, значить, хороші, а всі погані, так? Негарно, негарно…
Він підступив ще ближче, впритул став біля Муталіба, і ті двоє теж ступили вперед і зупинилися, стискуючи кулаки.
— Та ви що, хлопці? — поточився Муталіб. Він раптом злякався, він зрозумів, що розмовою це не закінчиться, і голос його огидно затремтів. — Хіба ж я винен, що так воно вийшло? Ніхто ж не казав, що будуть давати подарунки, ніхто ж не знав…
— Отож-бо й воно, — сказав пикатий Атабай, син пикатого Камюла. — Якби говорили, то нічого тут поганого не було б. А ти, виходить, просто так хотів вислужитися. Ти хороший, а всі погані. Ну, що ж, будь хорошим, а ми будемо поганими.
— Чого це ви погані? — мимрив Муталіб, заточуючись, і йому противно було від цих слів, але ще дужчим був страх, він відчував, що Атабай готовий розчавити його, як комаху.
Муталіб подумав, що коли кинеться тікати, то не втече, а якщо вони доженуть його, то битимуть ще лютіше, тоді вони точно зімнуть його, як комаху. Ні, краще вже нехай б’ють тут, може, швидше вгамуються, а може, вони ще й передумають чи йому вдасться їх роздобрити. І Муталіб повторив з огидним тремтінням у голосі:
— Ви непогані, навіщо ж на себе наговорювати?
— Ні, ми погані, — сказав Атабай. — Ми погані, а ти хороший, тому ми тебе будемо бити.
— Може, ви хотіли подивитись ліхтарик? — хапався за соломинку Муталіб. — То, будь ласка, дивіться скільки вам захочеться, — він простягнув Атабаю срібного «качанчика». — Мені ж не шкода, можеш його навіть узяти посвітити, а завтра віддаси… Завтра… чи коли там… Мені не шкода.
— Вдавися ним! — сказав Атабай. — Куди нам, поганим, з таким ліхтариком ходити. Відберуть одразу. Ні, так нечесно…
І Муталіб зрозумів, що йому вже не допоможе ніщо.
— А втрьох на одного нападати — це чесно? — закричав він у пику Атабаю. — Чесно, га?
— Хлопці, заждіть, я сам. — Атабай відвів назад руку, показуючи тим двом, щоб вони не втручалися, а потім тією ж рукою з усього розмаху вдарив Муталіба під груди.
Йому відібрало подих, і потемніло в очах. Скоцюрбившись, Муталіб повалився на землю, і його ще раз ударили в те саме місце, під груди, вдарили вже ногою. Потім удари посипалися в боки, в обличчя, по ногах, він закричав, йому попустило подих, і нарешті Муталіб з подивом завважив, що йому вже зовсім не боляче, тільки чує глухі короткі удари, наче об мішок із тирсою; чого ж він, дурний, так боявся і принижувався перед пикатим Атабаєм, сином пикатого Камюла, коли це зовсім не боляче…
На ноги він звівся, коли вже темніло, і перше, що Муталіб подумав: це ж ті падлюки забрали ліхтарика, матінко ти моя, вони готові були вбити його за того ліхтарика, що ж це на світі діється? Здається, на ньому місця живого не лишилося, болить під грудьми, болять руки, ноги, солоно щемить у роті, і немає сил облизати пухлі розбиті губи. Одне око приплющене, під шкірою нижче нього набубнявів камінчик…
Спотикаючись, Муталіб рушив було у бік кишлаку, та раптом зупинився, не вірячи своїм очам: за кілька кроків од нього щось на землі срібно зблиснуло — ліхтарик! Він підійшов, нахилився, підняв його і все зрозумів. Розтрощене було скло, розбита лампочка з синьою крапелькою біля вусиків, погнутий рефлектор і весь срібний «качанчик» пом’ятий, видно, топтали і гамселили його ногами. І тільки тепер Муталіб заплакав, гірко заплакав уголос і так, плачучи і притискаючи до грудей понівеченого ліхтарика, пішов полем додому. За що ж вони били його, за що, коли навіть ліхтарика не взяли, не міг збагнути Муталіб, адже обізлилися так через ліхтарика, а от, бач, не взяли…