Йому схотілося пити, і Муталіб зупинився недалечко від баштана одноокого Єгяма, якраз із лівого боку, — зараз він візьме кавунчика, зовсім малесенького кавунця, аби лиш втамувати спрагу. Хитрощів тут багато не треба, і, пригнувшись лише для годиться, він забрів у баштан, забрів на майже обнесену вже половину, через те довелося походити, ступаючи широко, аби не зашпортатися в гудинні. Нарешті знайшов кавунця, нагнувся, і хтозна, як воно вийшло — чи то він так лунко дав кавунцеві щигля, чи й досі схлипував, не чуючи вже себе, але зненацька відчув на собі чиюсь тінь, підвів голову й побачив одноокого Єгяма. Дивно, він зовсім не злякався його, після того, що сталося, ніби вже й не спроможний був лякатися і тільки чекав, що скаже Єгям-ата, нехай лає, нехай б’є, гірше, як було, не буде. Проте Єгям-ата не лаяв, не бив, вражено дивився на Муталіба своїм єдиним гострим оком, похитуючи з боку на бік головою.
— Хто ж це так познущався з тебе, дитино?
— Були такі, — чомусь сердито відказав Муталіб.
— Ай-я-яй, тебе ж упізнати не можна. Це ти онук Алішера, Карієвого сина?
— Так, — здивувався Муталіб, що Єгям-ата його знає. — Впізнали.
— Тебе звуть Сахіб?
— Ні, Муталіб. Сахіб — то мій старший брат.
— Швидко ростуть Алішерові онуки, пошли Аллах йому здоров’я, — сказав одноокий Єгям. — Ходімо ж, я дам тобі кавуна. Я дам тобі великого кавуна з правої половини мого баштана, — загадково всміхнувся Єгям-ата одним оком.
— Пізно вже. Мене ждуть удома, — чомусь і досі сердито говорив Муталіб, наче Єгям-ата не догодив йому. Мабуть, він був лихий на весь світ.
— Вдома тебе, дитино, злякаються такого. Ходімо, тобі треба вмитися. А то матінка розрив серця дістане, хай всохне тому рука, хто підняв її на тебе, малого.
— Я не малий.
— Авжеж, мужчина. Тоді тим більше тобі треба вмитися, — сказав Єгям-ата, легенько взяв його за лікоть і повів до свого очеретяного дашка. — А це що в тебе за іграшка!
— Це не іграшка, це ліхтарик… був.
— Он як. Мабуть, за нього тебе й побили? Але ти молодець, не віддав. Справжній мужчина.
— Ні, вони самі його не взяли, — сказав Муталіб. — У тому-то й річ. Я не розумію, за що вони мене побили, коли не взяли цей ліхтарик. Тільки потрощили його. Чому вони так зробили, Єгям-ата?
— Хто — вони?
Муталіб мовчав.
— Не хочеш казати — не кажи, це теж гідність мужчини, і ти мені подобаєшся, — мовив одноокий Єгям. — Славний онук росте в Алішера, я радий. Але я не можу тобі нічого пояснити, якщо не знаю, як воно було.
— Не кажіть моїм, — попросив Муталіб.
— Та по тобі ж усе видно.
— Я скажу, що впав із Зміїних скель.
— Ох, дитино…
Єгям-ата привів його під очеретяний дашок, узяв чайника з теплою водою, біленьку ганчірочку і став обережно промивати Муталібові обличчя. Боліли губи, солоно щеміло в роті, шарпало під оком, але він терпів.
— От тепер інша річ, — сказав одноокий Єгям. — Тепер видно, що ти Муталіб, онук Алішера, Карієвого сина. А то ж не впізнати було, чи ти Сахіб, чи Атаназар, чи Бахтіяр. Тепер упізнає тебе матінка. Сідай ще випий зі мною чаю, і тобі стане краще.
Єгям-ата сів на своє улюблене сідальце, — під очеретяним дашком був дощаний піл, — підмостив під боки старенькі ватяні подушки і, поставивши перед собою чайничок та дві піали, показав Муталібові на місце перед собою. Муталіб примостився, склавши, як справжній мужчина, ноги навхрест, узяв піалу і став по крапельці сьорбати з неї неслухняними дерев’яними губами, з цікавістю розглядаючи прихисток одноокого Єгяма. По праву руку від нього Муталіб з подивом завважив рушницю, стареньку одноствольну рушницю, націлену цівкою на Муталіба, і йому стало мулько, потім і геть зробилося лячно, бо з дула насторожено дивилось на нього двоє дрібнесеньких оченят, дві чорні крапельки, а потім Муталіб засміявся, зрозумівши, що то миша, і Єгям-ата однооко здивувався його сміхові.
— До вас у дуло залізла миша, — пояснив Муталіб.
— Вона часто це робить, — сказав Єгям-ата. — Думає, що то нора, от і залазить, хитрунка. Хай живе.
Муталібові стало добре і затишно під цим очеретяним дашком, тільки ще мучила якась невиразна думка, якесь питання, що на нього він сам собі не міг відповісти, і тоді подумав, що нічого поганого в цьому не буде, якщо він розкаже одноокому Єгяму про свою біду, адже все можна розповісти, не називаючи тих трьох хлопців, не згадуючи навіть пикатого Атабая, і, дивлячись поверх піали в одне око Єгяма, він сказав: