— Пусте, — махнув він рукою. — Думаєш, я не бачу, як ви забігаєте у мій баштан? Бачу. Але це пусте, дитячі розваги. Зате виростеш, станеш дорослим і колись згадаєш старого Єгяма. І тоді не простягнеш руку до чужого… Ти ким хочеш бути?
— Не знаю, — сказав Муталіб. — Може… може… лікарем. Хочу робити так, щоб людям… ніколи не боліло, — і соромливо опустив голову: він ніколи про таке не думав, це тільки тепер зморозив одноокому Єгяму перше, що спало на гадку, і виходило так, ніби обдурює його, щоб Єгям-ата не подумав, що розмовляє з якимось слиньком, у котрого ще й мрії нема.
— Добре діло намислив, — сказав Єгям-ата. — Дуже добре діло. Я радий, що в Алішера, Карієвого сина, такий розумний онук. Передай же йому вітання од мене.
«А може, я й не збрехав, — подумав Муталіб, — може, я справді хочу бути лікарем і навіть колись ним стану».
— Хвилинку! — Одноокий Єгям підвівся. — Я зараз прийду.
Він пішов на праву половину баштана, де вилискували проти місяця (уже місяць зійшов) великі череваті кавуни, вибрав найбільшого, дав йому щигля, приніс і подав Муталібові.
— Це кавуниха, тримай, не впусти, — сказав він. — Передай од мене своєму дідові Алішерові, скажеш, вітання передає йому одноокий Єгям. — Він так і сказав про себе: одноокий Єгям.
Й ось тепер точнісінько таку кавуниху із блідо-жовтою плямою на боку, з жіночою коричневою цяткою-родимкою на вістрі осердя, таку-от солодку кавуниху викотив з мішечка Атаназар і сказав, що це Муталібу вітання від одноокого Єгяма.
— Справді? — зрадів Муталіб. — Як він там, наш Єгям-ата? Живий?
— Живий-здоровий, — сказав Атаназар. — І досі доглядає баштан, і непогано, як бачиш, доглядає, — кивнув на черевату кавуниху.
— З якої половини дав? — весело спитав Муталіб.
— З правої.
— Тоді я вірю, що це ти не вкрав, що це справді від одноокого Єгяма. Скільки ж це йому літ уже? Сімдесят, вісімдесят?
— Більше. Він, мабуть, і сам не знає скільки. Передай, каже, Муталібові і скажи, який я радий, що такий славний онук у Алішера, Карієвого сина. Хай згадає, каже, одноокого Єгяма, тільки хай, каже, не викидає зернята з цієї кавунихи, а візьме на насіння.
— Еге, на балконі баштан заведемо! — сказала Клавдія Іванівна.
Вони всі разом сіли до столу, хоч видно було, що Атаназарові зручніше сидіти на підлозі під стінкою. Дуже вже тішилася з того Клавдія Іванівна, але без кривої думки, добродушно так усміхалася і, смакуючи кавунихою, розпитувала Атаназара про його рясну сімейку, про кишлак, роботу і, дізнавшись, що Атаназар чабанує, аж у долоні сплеснула від захвату. Почала розпитувати про овечок, окіт, і що особливо здивувало Муталіба, вона називала навіть породи овець і деякі подробиці, яких не почерпнеш із телепередачі «У світі тварин», а тим більше з журналів «Здоровье» та «Человек и закон». Якби Муталіб не знав Клавдію Іванівну, то подумав би, що й вона десь чабанує чи принаймні вивчає овечок десь на дослідній станції. У всякому разі, Атаназар так припав їй до душі, що вона не пустила його до готелю. «Є ж вільна кімната, ось ця вітальня, поживіть трохи у нас, Атаназаре. Ви ж Муталібів товариш, почувайтеся як у себе вдома, сідайте на підлогу чи куди вам хочеться, а там буде видно».
Атаназар відмовлявся, незручно, мовляв, маленька дитина в домі, він знає, що це таке, бо його Гюльнара ось-ось днями має народжувати шосте, і він, поки Уктам буде на обстеженні (Муталіб каже, що це займе тижнів зо два), хоче навіть з’їздити додому, провідати її і побачити шосте своє дитинча.
Тим більше лишайтеся у нас, сказала Клавдія Іванівна, якщо ви через день-другий поїдете, навіщо ж тоді рватися до готелю, помиримось. І таки умовила Атаназара, і Муталіб не знав, що й думати, коли щовечора, повертаючись з роботи, заставав Клавдію Іванівну з Атаназаром за любенькою розмовою, сиділи, як півник і курочка, і тихо щось собі сокорили, й Іринка, це миле курча, іноді підсідало до них і теж щось там цвірінькало.
Потім Атаназар поїхав додому, сказав, що скоро повернеться, до операції Уктама буде обов’язково, у нього серце розривається, як подумає про ту операцію, сказав Атаназар і поїхав, а для Муталіба настали тяжкі дні. Обстеження показало, що Атаназар дуже пізно приїхав з малим, надії крихта, однак і зволікати вже не можна: або — або.
Уктам тоді ніби щось відчув (ох, ці діти із хворим серцем) й одного дня втік із клініки, знайшли його аж уночі в порожньому трамваї, що зайшов у депо, а наступного дня Муталіб спитав (не треба було питати) у нього:
— Чому ти тікав?
— Бо тут я помру, — сказав Уктам.