Выбрать главу

— Хто тобі сказав таку дурницю?

— Ніхто. Я сам знаю.

— Не смій навіть думати про таке.

Добре хоч Атаназар не затримався, днів через п’ять приїхав, похвалився дочкою Розою — так назвав своє шосте дитя, і Муталіб аж скипів через його круглу дурнувату усмішку: що за Роза, де ти взяв це ім’я? — а він, винувато знизуючи плечима, сказав, що це Уктам попросив так назвати. Якщо народиться сестричка, то назвіть її Розою, сказав малий, котрий почув це ім’я уже десь тут у Києві, і воно йому сподобалося.

Муталіб одверто сказав про все Атаназарові, навіщо обнадіювати, потім ще тяжчою буде втрата, й Атаназар зрозумів його, кивнув і сказав, що в усьому покладається на Аллаха й на нього, свого товариша. Він згоден на ризик, навіть якщо є один шанс із мільйона, хай Муталіб ризикує, коли вже така доля в Уктама, у його другого і найрозумнішого сина. Все одно ж іншого виходу немає. Я буду стояти у дворі лікарні, сказав Атаназар, а коли ти зробиш, коли ти все зробиш, мій друже, брате мій, то вийдеш у двір, і я оддалеки все побачу, я все зрозумію з твого лиця. І не ображайся, якщо я більше не прийду до тебе, зустрінемося потім у нашому кишлаку, я не прийду до тебе додому не від образи, а від горя. Бо коли моє і твоє горе скласти докупи, друже мій, брате мій, то це буде нестерпно. Будемо нарізно того дня.

І настав той день, найчорніший день у Муталібовому житті, коли він півдня простояв за операційним столом, коли вже знав, що Уктама нема, що вже ніколи не заб’ється його серце, а він, Уктам, раптом заговорив (мотор, штучне серце гнало його жилами кров), уже вийшов з нього наркоз, і Уктам заговорив. «Я житиму, — простогнав він, — бачте, Муталіб-ата, я житиму, а ви боялися, я житиму». І якби тієї миті Муталіб міг віддати своє життя, своє серце цьому хлопчикові, то не вагався б ані хвилини, однак він був нікчемною мурахою перед смертю, і нікчемним був той агрегат штучного серця, який міг підтримати людське життя всього на кілька годин. Ось уже пора його зупиняти (зупиняти життя цього хлопчика?), а голос, цей голос ніколи не втихне у ньому: «Я житиму…»

Він вийшов на подвір’я й побачив Атаназара — побачив його тюбетейку, чапан, припорошені хромовики в калошах, тільки не бачив його лиця, ніби очі самі обминали Атаназарове лице, обминали усе, він нічого не бачив, тільки ось це: чапан, тюбетейка, хромові халявки, калоші… А потім і те все розтануло.

Додому прийшов пізно вночі. Клавдія Іванівна вже спала, двері йому відчинила Іринка й сказала, що вона все знає, Клавдія Іванівна хвилювалася й подзвонила Оприщенкові, а той розказав. «Не переживай, Муталібе, жаль, звичайно, що так вийшло, але ж тепер уже нічого не зробиш, заспокойся, я тут сама через тебе місця собі не знаходжу, де ти ходиш, думаю».

Він, не роздягаючись, зайшов до кімнати, не кажучи ні слова, став біля дивана, потім, як підкошений, упав долілиць і заридав уголос. І що дужче стримував ридання, то ще голосніше виривалося вони з горла, виривалося зі стогоном, ламким криком, Іринка торсала його за плечі: заспокойся, Муталібе, хіба ж так можна, схаменися; і йому вперше були неприємними її руки, хтозна й чому, але хотілося, щоб вона не чіпала його, замовкла.

Прокинулася Клавдія Іванівна, зайшла з позіхами до кімнати і теж стала над головою.

— Чого ти, дурний, так побиваєшся? — сказала вона. — Ти ж давно знав, що він помре, і всі це знали. Я говорила з Оприщенком, навіть він каже, що ти не винен, тут і Волощук нічого не зробив би. Він мусив померти, розумієш, мусив.

І тут Муталіба щось як підкинуло, схопився на ноги, закричав у істериці:

— Не мусив! Ніхто не мусить помирати, чуєте, ви, оприщенки! Запам’ятайте собі раз і назавжди: ніхто не мусить помирати! Ніхто!

— Та він здурів, — витріщила очі Клавдія Іванівна. — Де ти тут бачиш Оприщенків? У тебе що — з головою не все…

Клавдія Іванівна затряслася, здавалося, не від гніву, її лихоманила якась несамовита радість.

— Прекрасно! — сказала вона і повернулася до Іринки. — Я знала, що рано чи пізно це буде. Він уже й тебе, дурепу таку, обливає брудом, я давно казала тобі, чим усе це закінчиться. І ось, маєш! Та він же не вистромляв свої роги тільки тому, що не мав куди подітися. Розкошував у теплі на всьому готовому, то й мовчав, а тепер в істериці не вдержався, вивернув усе своє чорне нутро. Ні, ти як собі хочеш, а я не збираюся більше з ним жити, щоб завтра тут і ноги його не було! Яке там завтра, хай зараз іде під три чорти, до завтра він мене ще заріже в істериці. Заріже — і йому нічого не буде, відбудеться трьома роками, бо воно ж не в собі, істерик ненормальний, психопат, хай іде куди хоче, в Павлівську дурку хай іде, тільки там його й приймуть.