Клавдія Іванівна постугоніла до своєї кімнати і ще й там щось вигукувала, та він її вже не чув. Дивився на Іринку й бачив, як вона чужіє з лиця.
— Ти не правий, — сказала вона. — Мама хвилювалася за тебе, того й подзвонила. А ти, невдячний, образив її. І мене теж образив. Ти мусиш вибачитися перед нею.
— Я піду, — сказав він.
— Піти легше за все. Напаскудити і піти, покинути все і піти. Біжи й помирися з мамою. Вона вибачить, вона ще сьогодні так гарно говорила про тебе…
— Я чув. Дуже гарно.
— Це після того, як ти образив її, зірвалася.
— А що я сказав? Оприщенко ж її ідеал.
— Ні, вона ненавидить його…
— І щодня туди дзвонить.
— Такий у мами характер, що зробиш.
— Нічого не зроблю, — сказав Муталіб. — На жаль, нічого зробити не можу і тому я піду.
— Ти егоїст, думаєш тільки про себе.
— Ні, я думаю і про тебе. Я не лишаю тебе. Ми будемо бачитися щодня. Якось переб’ємося, поки…
— Я не хочу перебиватися, я хочу нормально жити.
— Нормально тут не виходить, ти ж бачиш.
— Сам винен. Цього разу ти винен сам. Образив і маму, і мене. Я прощаю тобі, розумію твій стан, але її ти мусиш перепросити. Хоча б заради мене, дитини… Вона простить.
— Потім я сам собі не прощу.
— От бачиш, ти егоїст, ти знову говориш тільки про себе. То знай же, — сказала Іринка, — знай же, що коли ти все отак лишиш і підеш — можеш мені більше не дзвонити.
— Даремно ти так, ти ж знаєш, як я люблю тебе.
— Неправда! Якби любив, то послухався б. Я ж знаю свою маму, вона вже шкодує, що наговорила такого. Підійди, побалакай із нею, корона з тебе не спаде.
— Не муч мене. Потім сама все зрозумієш. Може, я і йду звідси заради нас обох. Бо тут до всього може дійти, я це вже бачу.
— Куди ти підеш серед ночі? До якоїсь жінки, так? У тебе хтось є? Мабуть, є, що так швидко зібрався. Ну що ж, іди, я не тримаю.
— Моє наївне дитя, — Муталіб хотів пригорнути її, але Іринка сердито його відштовхнула.
— Більше сюди не дзвони, — сказала вона. — Я не люблю тебе. Можеш збирати свої шкарпетки.
Цієї миті йому здалося, що з ним говорить сама Клавдія Іванівна. Надто багато вони прожили удвох, щоб не бути схожими, подумав Муталіб. Вродою Іринка вдалася у батька, але ж характер, і звички, і ще чорт знає що кладе свою печать на зовнішність людини, на мову її, на жести і голос… Ні, треба негайно забирати звідси Іринку, треба шукати квартиру, ставати на коліна перед Волощуком, щоб швидше виклопотав якесь житло, він же депутат, всесвітній авторитет, він допоможе, адже йдеться не лише про дах над головою, йдеться про долі людські, про долю трьох людей, і не тільки трьох, у них з Іринкою ще будуть діти, обов’язково будуть, і якщо прийти до Волощука з відкритою душею, усе розповісти, то він зрозуміє, старий розіб’ється, а зробить, що в його силах; Муталіб скоро забере Іринку, забере Надіру із цього дому о три покої з височезними стелями, а проте тісного, дуже тісного дому, — мусить забрати, поки не пізно.
— Потерпи ще трохи, — сказав він. — Завтра я піду до Волощука, проситиму…
— Я це чула вже сто разів. Коли те буде? А якщо й буде, то дадуть тобі якусь шпаківню на пустирі.
— Ти казала, що підеш зі мною і в курінь.
— Казала. Коли ти ще любив мене.
— Іринко… не треба. Ти ж знаєш…
— Знаю, знаю! — перебила вона. — Можеш іти й не вертатися.
— Ми обоє знервовані, поговоримо завтра.
Він підійшов до шафи, відчинив дверцята і майже жужмом почав збирати свій одяг, кидати його на диван, і раптом звідти, із шафи, на нього зненацька викотився чималий, як подушка, вузол — щось було туго напхане в білу наволочку, воно впало йому до ніг; Муталіб нахилився, хотів узяти його й запхнути назад, та раптом той вузол розв’язався і щось знайоме майнуло в ньому, першої миті Муталіб навіть не зрозумів що саме, проте вже відчув: знайоме, бачене і… страшне.
Коричнево-золотистий клаптик визирав із туго напханої білої наволочки, Муталіб не хотів вірити своїм очам, якийсь млосно-холодний здогад поповз по всьому тілі — не може бути, не може бути! — але ріжок золотистого смушку бив по очах, аж паморочилося в голові: сталося, сталося, сталося… Випливає, немов із туману. Чапан, тюбетейка, хромовики у запорошених калошах… Чапан… хромовики… калоші… І цей коричнево-золотистий смушок… славнозвісна каракульча, яку могли привезти сюди тільки з Хорезму…
Колись Іринка просила його дістати цієї рідкісної каракульчі на шубу, і він, наївний, їдучи у відпустку додому, обіцяв напитати й купити. Муталіб справді шукав її, цю рідкісну, брунатно-золоту каракульчу, їздив навіть у Ташауз, туркменське містечко за сто кілометрів од його кишлаку, відоме своїми багатими базарами, і там, у Ташаузі, він таки знайшов її, цю каракульчу — найпрекрасніший смушок із рідкісної породи овець, справді ніби відлитий із золота, кожна звивина міниться на сонці; він угледів те диво й зрадів, і вже бачив, як радіє його Іринка, а чого ж, хай ходить його дружина в такій шубі, чому б вродливій жінці та не ходити в золотистій каракульчі. Однак радість його була недовгою, бо виявилося, що одна така шкурка щонайменше коштує двісті карбованців, а шуба затягне… хай йому грець, Іринці він сказав, що таких овець тепер не вирощують у їхніх краях, і вона заспокоїлася, а це… ось про що Клавдія Іванівна шепотілася цілими вечорами з Атаназаром, ось чому її так цікавили невинні овечки… і невже… невже вона посміла… за його плечима… ні, це неможливо, це якесь непорозуміння, зараз Іринка пояснить… але що ж тут пояснювати, коли ось перед його очима наволочка, туго напхана золотистою каракульчею.