— Це… Атаназар? — знизу подивився він на Іринку.
Вона заціпеніла, втягла голову в плечі, ніби боялася, що її вдарять, але сказала майже з викликом:
— Так, Атаназар. А хто ж?
— Ви купили у нього?
— Мати давала гроші, але він не взяв.
— Як це — не взяв?
— Отак. Сказав, що це подарунок.
— Кому?
— Мені. Твоїй дружині. Так він сказав.
— Ти хоч уявляєш, скільки це коштує?
— Дорого, знаю.
— І взяла?
— А що було робити? Мати пропонувала гроші, а він: ні, ні, навіщо мене ображаєте? Муталіб мій найближчий друг. Хтозна, які у вас звичаї, може, й справді то велика образа для нього.
— Звичаї у нас такі, як у всіх людей, — сказав Муталіб. — А не такі, як у звірів. Щоб швидше собі вхопити.
— Ми задурно не просили у нього…
— Як — і ти просила?
— Чого ти причепився? Я ж кажу, що мати пропонувала гроші, не віриш — спитай в Атаназара.
— Вірю! Тому й пропонувала, що знала — Атаназар не візьме. Вона спекулювала на його горі. Та він останню нитку готовий був витягти з себе заради Уктама, заради своєї дитини… Він би їй душу свою віддав, аби попросила, і вона скористалася цим. Боже, яка… підлота!.. У нього шестеро дітей! Ти розумієш, що це таке? Ні, вже п’ятеро, — сказав він. — Уже п’ятеро.
— Вони не бідняки, — сказала Іринка.
— Ні. Бідняки ви. І тепер я не знаю… не знаю, чи подзвоню тобі.
— Подавай на розлучення, не заплачу, — сказала вона.
— Коли ти все зрозумієш, то подзвониш мені сама.
— І не подумаю!
— Подумай. Дуже тебе прошу… Подумай.
Тієї ночі він пішов і більше не повернувся.
5
У суботу зранку Муталіб, як завжди, почаював на своєму повстяному килимку, потім приготував картоплю з бараниною, якої ще трохи лишилося у холодильнику, і поїхав у клініку: відвідає Степана, а з півдня забере Надіру і вони поїдуть до Ботанічного саду годувати білочок.
Видався гожий осінній день, теплий, прозорий, як велетенська світляна куля, і Муталіб подумав, що такого дня справді не завадило б посидіти десь із вудкою, може, навіть на тому ж Степановому Тікичі, в отій чарівній місцині, де вони колись удвох рибалили і яка нагадувала Муталібові картини давніх художників, хоча ті краєвиди прекрасніші за всякі художні полотна, природа завжди досконаліша за те, що створено людськими руками. У цьому він погоджувався із братом Сахібом, котрий казав, що його дратують поети, які незрозуміло чому порівнюють краплину роси з діамантом, тоді як можна лише навпаки — витончений діамант порівняти з росиною, адже немає більшого ювеліра, ніж сама природа.
Маєш рацію, мій дорогий Сахібе, тут твоя правда, устоз, як правда і в отих рядках з останньої твоєї книжечки: «Спогад — це помах весла назад для того, щоб човен твій плив уперед…» Чи не тому, коли здається, що човник мого життя застигає, як листочок на ставковому плесі, або наштовхується на люту зустрічну хвилю, чи не тому я повертаюся до спогаду, до свого минулого, шукаючи там підтримки, хоч, може, й не завжди знаходжу її, як ось тепер у спомині про той чарівний куточок над Тікичем. Він вабить мене і страхає, ніби я щось колись там загубив, щось дуже важливе для всього мого життя, й ось тепер мене туди тягне, щоб відшукати ту згубу, й відлякує думка: не йди, не знайдеш уже ніколи. Що ж робити, мій брате, коли захитався цей човник, закрутився на місці, ніби я гребу одним веслом, друге зламалося, і от я мордуюся, мов у якомусь вирі, і ніщо не допомагає мені — ні лагідна хвиля Шорколя, ні гострий погляд одноокого Єгяма із рідної далини, ні синє сяйво Іринчиних очей під лагідний подзвін рибальського дзвіночка, такий лагідний, що здавалося, то пташка черкнула його крилом. Ніщо не допомагає мені, брате, навіть твої мудрі вірші.