А день стоїть над землею великий і світлий, прозора аж до небес дзвінка ясна куля, ніде не надщерблена, гладесенько окреслена синьою банею неба, висвітлена білим сонцем до дна.
На алеї, що веде до клініки, горять жовтим листом клени, ці вогняні знаки осені, яким не рівня ніяке золото, ніщо з ними не може зрівнятися, бо тими знаками розмовляє з людиною сама природа. Вона промовляє до всіх однаково, може, не всяк те чує однаково, але слово її рівне до всіх, у неї нема улюбленців, нема обранців, нема підлабузників, вона, як мати дітей, любить усіх однаковою любов’ю, звертається до всіх однією мовою, як зверталася до отих геніїв і простих смертних, що спочивають ген на Байковому цвинтарі, і як розмовляє нині он із тими людьми, яких біда привела на подвір’я лікарні.
Але й тут люди є люди, є хворі і є здорові, ті, що чекають вироку долі, і ті, що прийшли їх одвідати цього світлого суботнього дня. Одні тихесенько гомонять на лавочці, майже шепочуться, наче бояться, що їх підслухає та біда, інші — чоловік і жінка — геть принишкли і лише гладять одне одному руки, хтось витирає хустинкою очі, а хтось сміється, як он та дівчинка, маленька, як Надіра, дівчинка, вона сміється і простягає сивому чоловікові, мабуть, дідусеві, велике червоне яблуко, і дідусь теж усміхається, беручи те яблуко, — можливо, це остання щаслива хвилина в його житті. Ніхто з нас не знає, коли надходить остання щаслива хвилина.
Он безпечно походжає Валерка у синьому спортивному костюмі з генеральськими лампасами, трошки зверхньо поглядає на все, що діється довкола, нудьгує хлопчина, ховаючи у жмені цигарку, димок видає його, однак Валерка не дуже й боїться, хай бачать, може, розгніваються і швидше випишуть його звідси за порушення режиму. Валерці зараз та операція не треба, він і думати не хоче про те, що спіткає його згодом.
А ген біля входу у клініку притулився якийсь чоловік, видно, сільський дядько, — на ньому суконне пальто старого фасону, ялові чоботи, картуз із клинчиків, і єдине, що зовсім не личить йому, сільському дядькові, — це окуляри, хоча вони теж старого фасону, тепер такі рідко побачиш. Крізь ті окуляри він напружено вдивляється у бік воріт, боїться когось пропустити, ось він вглядається в Муталіба, потім зривається з місця і, припадаючи на ногу, кульгає йому назустріч, і за крок вони зупиняються один перед одним.
Степанів батько, здогадується Муталіб, не витримав старий, приїхав, і приїхав у такий час, що навіть не зможе побачити свого сина, тільки й того, що постоїть тут попід вікнами, та хіба від того полегшає?
— Муталіб Кадамович?.. — Він так вдивляється Муталібу в обличчя, що навіть крізь товсті скельця окулярів пробивається знайома вже Муталібові полохлива надія і відданість, якась собача відданість, від якої йому стає мулько, незручно, ніби він завинив перед цим чоловіком і от приховує цю вину, але той бачить його наскрізь, бачить крізь товсті скельця окулярів своїми підсліпуватими очима. Він усе бачить і знає, і все одно дивиться на нього з такою собачою відданістю, що Муталіб ледве витримує, аби не відвести очі вбік.
— Так, Муталіб… А ви Степанів батько? — Він подав йому руку й відчув, що Побережний не відпускає її, хоча й боязко тримає у своїй жорсткій долоні; Муталіб спробував згадати, як його по батькові, колись же в селі Степан знайомив їх, але так, наспіх, тоді вони лишень перекинулись словом, проте він таки звертався до нього на ім’я та по батькові… як же це… як… ага, здається, згадав. — Кіндрат Іванович, якщо не помиляюся? — розгублено всміхнувся Муталіб.
— Точно, — сказав Побережний і ніби навіть зрадів. — Тіки місцями переставити треба, Іван Кіндратович. Диви, скільки часу минуло, а ви не забули.
— Трохи забув, — зніяковів Муталіб, докоряючи собі за таку помилку: Степана ж по батькові Іванович, тут не треба й думати, а він наче з неба упав: Кіндрат… — Вибачте, Іване Кіндратовичу.
— Нічого… Як він там, мій Степанко? — вирвалося у старого те, що не сходило з думки, але й питати, видно, боявся. — Знаю, погано… Катря вчора дзвонила до брата Онисима в сільраду… Я тепер у сільраді і днюю, й ночую. Нічого такого не казала, та я ж чую, не глухий. Мене не обдуриш. А це ось приїхав, а мені його не показують. Видно, вже геть погано.
— Хвалитися поки що нема чим, — сказав Муталіб. — Ще тільки прозондували… З печінкою в нього погано. Не хочу вам казати неправду… Я за серце так не боюся, як за печінку.