Степан навіть вишкріб каструльку, всміхнувся:
— Оце вмолотив. Спасибі.
— Молодець! Якщо діло так піде й далі, то в понеділок заберемо тебе звідси.
— І робитимеш операцію?
— Ну, може, не зразу, але в палату тебе переведемо.
— Добре. Як там Стратон Митрофанович? — раптом знову спитав Степан.
— Стратон Митрофанович? Наче нормально… Я не бачу його, йому ж інший хірург робив операцію. Але ми переведемо тебе уже в іншу палату. Полежиш у реабілітаційному відділенні, поки наберешся сили.
— А Валерка?
— Валерка? За дівчатами бігає.
Нараз Муталіб відчув, що хтось стоїть біля входу і стежить за ними. Він повернув голову й побачив Оприщенка — в халаті, з-під якого випиналося кругленьке черевце, в білому ковпаку, шкіряних капцях без задників. Видно, Семен Семенович чергував цієї суботи, а жаль, Муталібові не хотілося з ним зустрічатися тут вихідного дня, бо через тиждень-другий знов жди анонімки, що ось, мовляв, Усманов без направлення поклав у клініку Побережного і не відходить від нього, годує з ложечки, а чого, питається; та того, що здер з безнадійно хворого тисячу карбованців, от і відробляє, а того й не думає, що таким не місце у клініці, таким місце за ґратами. І ще добре, як та анонімка потрапить до Волощука, а не десь далі, Волощук сам колись натерпівся од цих анонімок, одразу розпізнає наклепницький стиль, хоча одного разу й викликав Муталіба. Сталося це невдовзі після смерті Уктама.
Шеф викликав його до себе в кабінет, і коли Муталіб зайшов, піймавши на ходу співчутливий погляд секретарки (мабуть, перебирала пошту і про все знала), то вже здогадався, що розмова буде не з приємних. Волощук саме обідав, тобто доїдав третю грушу, що й було, власне, його обідом, зморшкувате довгобразе лице було непроникним. Навіть не глянувши на Муталіба, він показав на крісло біля свого столу, потім так само нервово підсунув до нього аркуш паперу, який щойно сам перечитував, видно, уже не вперше.
— Читай!
Муталіб побіг очима по рядках, друкованих на машинці, та враз спіткнувся, почав спочатку і знов збився. Він насилу дочитав той пасквіль, у якому йшлося про те, що він, хірург Усманов, кладе на лікування до клініки своїх земляків за гроші, запевняючи пацієнтів у тому, що левову частку віддає своєму шефу Волощукові. Так, наприклад, за операцію, зроблену Уктаму Нурбекову, до речі, з летальним наслідком, він узяв тисячу карбованців з його батька Атаназара Нурбекова, простого чабана… який потім не захотів навіть бачити цього хабарника… І підпис: Хасан Саїдбеков.
— Ти знаєш цього чоловіка? — спитав Волощук, блиснувши на Муталіба бистрими очима.
— Якого?
— Ну, цього… як його? Хасана…
— Вперше чую.
— Ага, це анонімка. Я спершу подумав, що це хтось із ваших. Ім’я таке східне. Хитрий же… — Волощук гнучко вилаявся — водився за ним такий гріх, тут нічого не скажеш, навіть на п’ятихвилинці, коли щось не по ньому, міг шпурнути таким слівцем, що затикай вуха, але до цього вже звикли. Жінки, і ті прощали старому. — А хто писав, не знаєш?
— Ні, тільки здогадуюся. Тому й казати не буду.
— Як знаєш, — він дістав чисту хустинку і промокнув тоненькі вуста. — Ну його к… розтакій матері! Іди працюй. Вибач, що відриваю від роботи. А це візьми і порви.
Муталіб підвівся, хотів узяти той аркуш, потім відсмикнув руку.
— Річ у тім, що це… не зовсім брехня.
— Як це не зовсім? — Волощук уп’яв у нього сірі очиці.
— Так. Я взяв хабара з мого друга Атаназара.
Він не збирався розповідати про це Волощукові, але зараз подумав, що, коли про все розкаже, старий зрозуміє його, і між ними більше ніколи не буде недомовок.
— Ти що, з печі впав? — спитав Волощук.
— І взяв я не тисячу карбованців, а більше. Щоправда, не грошима, а каракульчею…
— Чим?
— Смушок такий.
Муталіб розповів усе, як було. Волощук вислухав, встав, підійшов до вікна. Довго мовчав.
— Та-а-ак, — нарешті озвався, не повертаючись до Муталіба. — Тому ти й пішов од жінки?
— Не тільки тому.
— Мабуть, тут є і моя вина, — сказав він. — Не зміг я вибити тобі хату. Тепер ти холостяк, буде ще важче.
— Як уже буде.
— Слухай, — змінив він тон. — А левова чи то пак… бараняча частка цієї… як її там… каракульчі належить мені? А що, пошиємо собі шапки та й будемо в них ходити, га?
— Загоряться.
— Чого це раптом?
— На злодіях шапки горять.
— Хто тобі сказав таку дурницю? — здивувався Волощук. — Ти придивися, саме на злодіях найрозкішніші шапки, їдрі його… — Він, як батогом, цвьохнув словечком і якось безгучно засміявся зі свого дотепу. — Запам’ятай цю фразу, мій друже, може, колись ще писатимеш про мене спогади, то знадобиться. І цей пасквіль забери, підклеїш туди. Адже й мене там згадують незлим тихим словом.