— До побачення, щасливого вам чергування, — сказав Муталіб і пішов в ординаторську перевдягатися, клянучи цього кендюха, який завжди вихопиться там, де не треба, і зіпсує настрій на цілий день або й гірше, як ось тепер. Де він узявся на його голову, ніби вчув Муталібову радість від того, що Степанові стало краще, нюхом почув і не зміг простити Муталібові ту маленьку несмілу радість, притьма вихопився із своєї нори, щоб її розтоптати. Для цього він міг і вигадати якогось майора, котрого насправді немає, не існує його ні красивого, ні плюгавого, а він, Муталіб, мусить гризти себе через Оприщенкові побрехеньки. До дідька!
Перевдягнувшись, він помітив, що піджак застебнув не на ті ґудзики, й кинув оком на стіл, де лежала коробочка нозепаму. «Застосовується при неврозах, психопатіях, при наявності тривоги, страху, підвищеній дражливості», — писалось на тій коробочці із застереженням, що вживати ліки можна лише за призначенням лікаря.
Що ж, подумав він, я маю право призначити собі ці пігулки, при доброму здоров’ї вони не шкодять, я не психопат, як вважає моя незабутня, моя дорога Клавдія Іванівна, але ці ліки знімають тривогу…
Яку тривогу? Безпричинну? Таку, як у нього, не знімуть ніякі ліки. Та й навіщо? Як це казав його брат Сахіб?.. Як же він сказав тоді, дай Боже пам’яті, його мудрий устоз Сахіб?
Було це під час одного з його приїздів до Києва. Вночі Сахібу не спалося, він те й робив, що виходив то на балкон, то чапав на кухню, шумів там краном, шарудів, шукаючи вимикача, знов чалапав на балкон, як неприкаяний. Це вже почало дратувати навіть його, Муталіба, а що вже казати про Клавдію Іванівну, яка, прокинувшись, почне бурчати до ранку, що не має спокою ні вдень, ні вночі у своєму власному домі. І потерпаючи за це, Муталіб дражливо сказав братові:
— Може, дати тобі димедролу? Він заспокоює, заснеш відразу.
— Ти з глузду з’їхав, — відповів Сахіб. — Я цього безсоння півроку чекав. Про який ти спокій говориш? І кому він потрібен, твій спокій?
— Розумію, натхнення, — сказав Муталіб, і в його голосі прослизнула іронія.
— Та хіба справа в натхненні? — розсердився Сахіб. — Хіба можна людині ковтати колеса від неспокою? Немає таких ліків, розумієш, нема? А якби й були, якби раптом винайшли таку отруту, що вбиває в людині тривогу, хвилювання, душевні муки, і всі до одного випили цю отруту, то що було б тоді з людьми? Що б лишилось тоді — бидло? До всього байдуже бидло? Ні, Муталібе, я не проміняю це безсоння на найсолодші сни.
— Вибач, вибач, устоз, я ж не знав, що тобі не спиться через муки творчості, — сказав він примирливо, однак легенька іронія мимохіть таки бриніла у його голосі. — Давай, твори, раз таке діло.
Потім Муталіб задрімав і раптом знову прокинувся — не від шуму, а навпаки, від якоїсь важкої тиші, що її він відчув усім єством. Схопився, туди-сюди — Сахіба нема. Ні на кухні, ні на балконі, ніде нема його брата, видно, зібрався й пішов, клацнувши англійським замком у дверях. Невже образився і поїхав у Бориспіль, в аеропорт? Ні, речі його лишилися, навіть крислатий капелюх висить на вішалці, але Сахіб такий, що міг покинути й речі, махнути на все рукою і бувайте здорові. Образився… «Я образив його, хай би всох мені язик», — докоряв собі Муталіб, і сам уже не спав аж до ранку.
Але вранці Сахіб повернувся. Повернувся — і на його виснаженому безсонням, чорному, аж постарілому лиці світилася така блаженна усмішка, ніби він цілу ніч розмовляв з Магометом.
Може, саме тоді Сахіб і написав свій «Помах весла», думав тепер Муталіб, тримаючи в руці маленьку коробочку з ліками. Ні, не такого мені треба спокою і рівноваги, не там я шукаю їх, я давно вже не був удома, не був на Шорколі, треба обов’язково поїхати туди цього ж року, відпустки ще не мав, ось прооперую Степана, виходжу його, усе покину й поїду. Треба зустрітися з Атаназаром, поговорити, і, може, тоді мені буде легше, треба відвідати одноокого Єгяма, поклонитися йому в ноги, треба поблукати коло Зміїних скель, треба, треба… Він візьме Надіру, наприкінці жовтня там у них ще тепло, на баштані одноокого Єгяма ще лежать кавуни, хай мала тішиться сонцем, хай бігає із замурзаною дітворою, хай навчається від дітвори рідної мови, у них, малих, це швидко виходить; як же він давно про це не подумав — поїхати додому з Надірою, показати їй Шорколь, показати те поле, де вій хлопчаком назбирав за день сто сорок сім кілограмів бавовни, показати, як росте гранатове дерево, силу якого вона пила з молоком матері, показати Зміїні скелі, які невідь-звідки вродилися, адже в їхніх краях важко знайти й камінчика. Як же він раніше про це не подумав, може, соромився, соромився ось уже доки навідатися до рідного кишлаку через Атаназара, боявся, що той усім розказав і він не зможе дивитися людям в очі. Дурниці, треба було поїхати давно, Атаназар знає, як воно все було насправді. Чи, може, він подумав, що Муталіб про все знав і тільки прикидався невинним ягням? Тоді тим більше треба було поїхати, поговорити, Атаназар би йому повірив.