Колись він і з Іринкою довго збирався поїхати додому, та так і не зібрався, Іринка вперто опиналася, мовляв, чого я туди поїду, вони не хотіли мене, один Сахіб прилетів на весілля, до Сахіба в Ташкент, будь ласка, поїхали, а до тебе в кишлак не хочу, боюсь я туди їхати; і він не дуже наполягав, не хочеш, то як хочеш, і якось так виходило за марнотратними відпустками на морі, що вони не вибралися навіть до Сахіба в Ташкент, хоча тепер Муталіб певен, що якби він тоді по-чоловічому наполіг, то Іринка б його послухала, тоді б вона поїхала з ним і в Хорезм, поїхала б на край світу, був такий час, був. Він тепер думає, що, може б, і життя їхнє склалось інакше, якби вони тоді поїхали в Хорезм, його батьки побачили б Іринку і відтанули душею, прийняли б за свою, рідну, а головне, сама Іринка подивилася б на нього й на світ по-новому, там би він розказав їй про своє дитинство, показав би Шорколь, Зміїні скелі, познайомив би з однооким Єгямом, це б їх ще більше зблизило, зріднило б, і їхнє життя могло скластись зовсім інакше, адже у ньому, житті, часом усе залежить від такої дрібнички, про яку і гадки не маєш. Треба, треба було поїхати, може б, зараз так не карався. З Надірою він поїде цього ж року, ось прооперує Степана і зразу ж візьме відпустку.
Як там його Надіра?.. Як там… Іринка? Може, Оприщенко й не бреше, може, вона справді зібралася заміж?.. І так дивно, що вона досі сама, краще б уже знайшла когось, може, тоді було б спокійніше, завмирає усе всередині, коли підходить до того старого будинку… а раптом… а раптом?..
Востаннє бачив її, коли оформляли розлучення, тоді вона, на зло йому, прийшла, як на свято, струнка, вродлива, весела, натягла на себе щільну трикотажну сукенку, в якій, вона знала, особливо йому подобалася, та рожева сукенка хвилююче окреслювала таємниці тіла, облягала кожен вигин грудей, стегон, і від однієї думки, що хтось інший торкатиметься тих таємниць, йому робилося холодно, а вона тоді навіть не дивилася в його бік, світила очима, обведеними блакитними тінями, на всіх, тільки не на нього, і він благав її подумки: поглянь на мене, усміхнися, я тобі все прощу, ти ще невинне дитя, ну, поглянь же, і я вхоплю тебе в обійми й не віддам нікому, ми заживемо так щасливо, як ніхто ще не жив, тільки поглянь.
Вона не глянула.
Тієї ж ночі він простояв під тим старим похмурим будинком, поки у високих вікнах великої, о три покої, квартири не погасло світло, щоб побачити бодай її тінь. Проклятий будинок, він не відпускав його. Не хотів відпускати і довго тоді горів своїми високими вікнами, ніби там, за ними, святкували якусь радісну подію. Не відпускав він його, не відпускав…
Згодом, уже десь через рік, він їхав на таксі через нічне місто, думав, що все вляглося, зашерхло, пригоїлось, біля нього сиділа красива жінка, довірливо стискала його руку, щось говорила, тепло дихала йому в обличчя, його полонило те хвилююче дихання, бентежили гіркаві пахощі парфумів, а потім, уже на розі Несторівської, недалечко від того проклятого будинку, він раптом попросив водія зупинитися, стромив йому в руку п’ятірку, попросив, щоб довіз даму, куди вона скаже, а сам вийшов з машини — не відпускав його цей похмурий старий будинок, не відпускав… Зрештою, там жила його дочка, ніхто йому не забороняв з нею бачитися, і щотижня Клавдія Іванівна виводила Надіру до під’їзду того будинку, й, побачивши звіддалік Муталіба, дівчинка бігла в його обійми, а Клавдія Іванівна щезала в під’їзді. Іринка ж не виходила до нього ніколи, так було завжди, так буде й сьогодні.
Він покрутив у руках коробочку нозепаму, потім закинув її в нижню шухляду столу, підсунув до себе телефон і набрав номер. Потяглися довгі гудки, спершу Муталіб здивувався, що номер не зайнятий, з’єднався одразу, тоді здивувався з того, що довго ніхто не бере слухавку, адже Клавдія Іванівна біжить на дзвінок, як на пожежу, — невже нікого немає вдома? — і вже хотів покласти слухавку, як раптом озвався незнайомий чоловічий голос: «Алло!» І Муталіб зрозумів, що не туди потрапив. Він знову набрав номер, і цього разу відповіли негайно, але відповів той-таки незнайомий чоловічий голос, і все, що розповідав Оприщенко, знов промайнуло перед очима.
Муталіб якийсь час не знав, що казати, потім набрався зухвалості і спитав з командирською зверхністю в голосі: