— Шість, кажись, — невпевнено мовив Степан.
— Кажись. Бач, і ти не знаєш. Отож я і в хлопців питаю на роботі, у нас же половина заводу з села, — ніхто не знає. Той каже, чотири, той — шість, той — вісім, а один навіть б’є себе в груди, що десять. Еге, кажу, майже сороканіжка. Та пішов ти, розсердився він, зі своїми хрущами, знаєш, куди? Ходиш тут, забиваєш баки. Може, й так, говорити нема про що, але чому ніхто з нас ніколи не придивився, скільки лапок у хруща, чому?
— То скільки ж їх все-таки? — спитав Степан.
— А біс його знає! — з якоюсь веселою злістю сказав Валерка. — Я тоді попитав, посушив собі голову та й забув. А тепер от знов мучуся з цим питанням.
— Тре’ було книжку взяти про комах, там є.
— Книжку, — хмикнув Валерка. — Це біжи запишися в бібліотеку, потім знайди ту книжку, тоді прочитай, тоді занеси… Не по мені такий клопіт. — Він пошкріб за вухом, зітхнув. — Мабуть, не так я живу… Не знаю, як треба, але, мабуть, не так. Біс його знає… Піду зараз до тієї розумаки, що про овена мені розказувала, спитаю, скільки лапок у хруща. Бувай, Стьопа, я ще забіжу до тебе. А за Катерину не переживай, прибіжить твоя Катерина, ніде не дінеться. Якщо ти не стрибав у гречку, то вона тим більше не стрибне. Повір, я їх знаю, жінок, я їх наскрізь бачу. Бувай.
Валерка підвівся, моргнув Степанові і тихо причинив за собою двері.
Де ж вона, де?
Щось трапилося. Катерина давно вже зайшла б до нього, вона сім разів забігла б сьогодні, аби все було добре. Нічого ж не сказала, не попередила, що десь затримається чи кудись має відлучитися…
Треба спитати у Муталіба, може, вона йому сказала? Якщо він ще зайде сьогодні. Про Стратона Митрофановича Муталіб змовчав… Не хотів хвилювати. І Катерина приховала од нього правду. Валерка обмовився, бо думав, що він уже знає. Стратон Митрофанович… Дивно як, аж моторошно… Ось тобі живий чоловік, говорить, сміється, сумує, а потім раз — і нема. Каже, нічого не встиг, не написав книжку, навіть не заглянув у ту балочку. Неправда, він багато встиг, багато зробив…
А що встиг зробити я, що після мене зостанеться? Кажуть, що досить збудувати дім, посадити дерево і народити дитину… чи як там? То тільки кажуть… Цього замало. Я поставив хату, посадив не одне дерево, у мене троє дітей, але цього дуже і дуже мало. Тобто не мало, нічого дорожчого за дітей немає, однак не тільки для цього людина приходить на світ. Не тільки… І лихий чоловік може збудувати дім, вимахати цілий палац, посадити дерево, може виростити сад і мати з нього неабиякий зиск, може народити купу дітей і не стати від того кращим. От де заморока. І Валерка он каже, що живе не так, хоча й у нього двоє дітей, він теж, мабуть, садив дерева і будував великі кораблі… Може, і я жив не так? Намагався так, а виходило інакше. Всяко бувало, та навіть тоді, коли він хотів тільки добра і ліз у вогонь і воду, люди часто вважали, що робить він це не так. Вони не казали, як саме треба робити, але знали напевно, що не так… Не так… Мабуть, і справді не так. Він смикався, нервував, гарячився, бився лобом об стіну, а пуття з того мало виходило. Як от, приміром, тоді з ялинником — не одне дерево він хотів захистити, цілий ліс, але… не так. Як же все-таки треба було?
Перед Новим роком Степана на «газоні» послали до Хлипнівського лісу привезти дров для дитячих ясел, там вони вже попиляні, лежать у штабелях, тільки викинь на машину і привези. Він їхав укоченою колією через Хлипнівський ліс, коли назустріч вихопилася «Волга» високого районного начальника, номер знайомий, треба розминутися, і Степан узяв управо, між дерев, бо «Волга» у глибокому снігу засяде, а він «газоном» пройде. У легковику сиділо душ троє п’яних, розчервонілих чоловіків, усі вони чогось реготали, потім, коли «Волга» минала «газон», Степан помітив, що її відчинений багажник з горою напханий молоденькими ялинами. Дивного в тому нічого не було, люди готувалися до Нового року, Степан поїхав далі, милуючись зимовим лісом.
Невдовзі він упізнав молодий розкішний ялинник, якого вони садили ще школярами (допомагали лісництву — наче вчора було), дерева вже піднялися у півтора людського зросту, та раптом Степана щось як різонуло по очах — на кількох ялинах не було верхівок, хтось зовсім недавно позбивав вершки, бо ще й свіжа тирса жовтіла на снігу.