Степан зупинив машину, вийшов, подивився на ті безверхі ялини, на людські сліди біля них, потім скочив у «газон» і, розвернувшись, помчав у райцентр. «Волгу» він уже не дожене, але треба щось робити, дрова він завезе пізніше, а зараз треба негайно бити у дзвони. Тільки-от куди їхати, до кого стукатися — в міліцію, райком, прокуратуру? Ні, — трохи охолов дорогою Степан, — можна спершу заїхати у «Лісгоспзаг», прямо до директора, колись він навіть був у нього, Мостовий попросив щось передати… як же його… Кравченко… чи Кириченко… щось таке, але це не має значення, головне — забити на сполох, аби крадіїв заскочили на гарячому.
Кравченко-чи-Кириченко був у себе в кабінеті, у нього сидів ще якийсь чоловік у форменому кітелі із зеленими петлицями, та Степана він прийняв, вислухав і про ялини, і про «Волгу» з такими-то номерами, а потім раптом спитав:
— А сам ви хто такий будете?
— Як хто? — не зрозумів Степан.
— Ну, хто ви, звідки? І яке відношення маєте до лісу?
— Я… людина, — розгубився Степан.
— Людина, — пересміхнувся Кравченко-чи-Кириченко з чоловіком у кітелі. — А самі ви що робили у лісі?
— Я? По дрова їздив. Для ясел.
— Цікаво. Але бачте, товаришу, річ у тім, що на Хлипнівській дільниці у нас немає ялинника.
— Як це — нема? — отетерів Степан.
— А так. Нема, і все. — Кравченко-чи-Кириченко дістав із шухляди якусь табличку, потім узяв, леле, він узяв лупу і подивився крізь неї на ту табличку. — Нема тут у нас ялинових насаджень. Нема ж? — перепитав чоловіка у кітелі.
— Нема, — сказав той.
— Я ж сам їх садив, що ви кажете?
— Ну, може, якесь там деревце одне-друге є, — погодився Кравченко-чи-Кириченко. — Але до плану насаджень вони не внесені. Так що даремно ви гарячкуєте. У нас тут планове виробництво, а не… гурток юннатів.
Якби Степанові тоді автомат — він би стріляв. А так розвернувся і вийшов.
— Та горіть ви синім вогнем!
Куди ж тепер? У міліцію чи до прокурора не підеш, це ясно. Немає там, каже, ніякого ялинника. Там у плані насаджень, каже, порожнє місце, ось подивися в лупу, якщо недобачаєш. А розтуди його!..
І тут Степана осяяло.
Та що ж тут думати, треба піти в редакцію, в районну газету, і про все розказати, ця газетка часто пише про охорону природи, для них це буде як знахідка. Вони ж можуть навіть сфотографувати безверхі ялини і надрукувати те фото в газеті!
У кімнаті редакції сиділо душ четверо, усі заклопотані, той пише, той читає, той клацає на машинці, той розмовляє по телефону, одразу видно, люди ділові, свою справу знають, нема коли байдики бити, навіть не помітили, як зайшов Степан, зняв шапку і став на порозі.
Він переступив з ноги на ногу, кашлянув у кулак, і тоді підвів голову немолодий уже, лисий, видно, досвідчений чоловік і спитав:
— Вам до кого?
Степан розказав йому про ялини, не оминувши й того, як він ходив до Кравченка-чи-Кириченка, а той заявив, що таких взагалі немає.
Лисий слухав з цікавістю, й ті інші, що писали, друкували, читали, розмовляли по телефону, облишили свої справи й дивилися на Степана.
— Та-а-ак, — задоволено сказав лисий. — Нічогенький матеріальчик. Справжній цвях, га, Петре? — звернувся він до худого хлопця, що в одній руці тримав телефонну слухавку, у другій самописку, а в роті — сигарету. — Вріжеш?
— Тільки пір’я полетить! — сказав худий.
— А не боїшся того, на «Волзі»?
— Начхати, — пихнув цигаркою худий.
— Ну, тоді вперед! — усміхнувся лисий.
— Яке «вперед»? Тут ось номер горить.
— А, так-так, — сказав лисий і повернувся до Степана. — Ми зараз здаємо святковий номер, новорічний, дихнути нема коли. А це таке діло, що на хіп-хап не зробиш. Зайдіть до нас після свят.
— Може, хоч сфотографувати сьогодні? Поки свіже, — сказав Степан.
— Ну, на фото не видно, свіже воно чи ні, — стримано всміхнувся лисий. — А в нас зараз і машини нема під рукою.
— Є! — зрадів Степан. — Моя машина біля редакції.
— Може, справді, хай Пасічник поїде з ним? — зиркнув лисий на худого.
— Та де? — пихнув цигаркою худий. — Він замкнувся в лабораторії і сказав, щоб навіть до телефону не кликали. Номер горить!
— От бачите? — знов обернувся лисий до Степана. — Горимо! Зайдіть через тиждень.
Усі, як по команді, знов почали клацати на машинці, розмовляти по телефону, писати, читати, а Степан вийшов на мороз простоволосий, так і бгаючи в руках шапку.
Він рушив до машини, а тут — здрастуйте, я ваша тьотя! — він тільки думав іти йому чи не йти в міліцію, а міліція сама до нього прийшла. Назустріч Степанові виплив лейтенант патрульної служби у теплому кожушку, але, видно, змерз, довгенько чекав, постукував чорно-білим жезлом себе по халяві. Руку під козирок, тобто до шапчини, і — прошу вашу путівку. Та яка путівка, товаришу лейтенант, по дрова їхав для дитячих ясел, а тут ось таке й таке діло, заскочив на часину, бо не можу терпіти злодійства, кому ж, як не вам, мене зрозуміти, товаришу лейтенант. Розумію, розумію, але ж і сам ви порядку не знаєте, їдете без путівки куди вам заманеться, бензин випалюєте державний чи там колгоспний, а раз не маєте путівки, то давайте права — і живо, бо я й так уже змерз коло вас. Машину не забираю, ще можете з’їздити і по дрова, щоб діти не мерзли, а права давайте, розберемося потім.