— Пробачте, — сказав Степан.
Старий тільки махнув рукою, ніби чогось засоромився, і швидко пішов до контори, а Степан і тоді, і пізніше дивувався, що на такій посаді старий зберіг у собі здатність совіститися і, напевно, саме це не дало чоловікові заломитися там, де на його місці багато хто не лише заломився, а й звироднів.
Не так… Не так. Він ще малим зрозумів, що часом найкращі наміри обертаються цим «не так». Потім караєшся, але вже нічого не вдієш, не виправиш, не зробиш заново…
Скільки ж було йому тоді? Вісім, дев’ять років? Не більше. Та вже тоді у нього був Щедрик, і Степанові хотілося, аби те диво зробив саме він. Тоді було б легше…
Не я те зробив. На жаль, не я. Я, Щедрик, достеменно знаю, що то — куниця. Вона жила у Побережних на горищі, їй тепло і затишно було в сіні, можливо, навіть збиралася вивести там куненят. Вона бігала ночами в поле й до лісу на полювання, і от одного дня натрапив на її сліди орлянський мисливець Совицький і по свіжому сніжку прийшов городами до хати Побережних. Удома був лише Степанко, Совицького він упізнав, хоча той жив у сусідньому селі Орлах, але хто ж його не знає, цього молодця Совицького, котрий у всіх на очах приборкав найноровистішого колгоспного жеребця Сигнала. Його, Совицького, спеціально для цього й покликали аж із Орлів, і він об’їздив Сигнала під злякані й захоплені вигуки дітвори. І от цей геройський чолов’яга прийшов до Степанка і, як рівня до рівні, сказав, що в них на горищі ховається звірина, яка їсть курей, робить всіляку шкоду, давай, хлопче, якщо ти не боягуз, викуримо її звідси, я стану з рушницею за хатою, від поля, а ти бери дрючка, лізь на горище, галасуй і штурхай у сіно.
Степанко радий старатися, хоч і страшнувато було, але він не боягуз, не осоромиться, тим більше перед Совицьким, узяв довгого дрючка, виліз по драбині на горище та й ну верещати та колошкати сіно. Воно коли кричиш, то не так страшно, а ще ж он який дрюк у нього в руках, гайда, гайда, і тут він почув під хатою глухий постріл, так, наче хто суху гілляку одчахнув у лісі й покотилась луна.
Степанко здригнувся й завмер, дослухався до тієї луни і не знав, що ж йому робити далі, чи штурхати дрючком і тюгукати, чи вже злазити з горища. Постояв, почекав, чи Совицький не подасть якої команди, але за хатою було тихо, і тоді Степанко нерішуче пішов до драбини, довго намацував ногою щабля, а коли зліз і вийшов за хату, то побачив Совицького аж у кінці городу, біля вишняку, побачив його темну спину, над плечем стриміло дуло рушниці, а в руці теліпалося теж щось темне. Він проводжав Совицького очима, аж поки той не сховався у ярку, потім обернувся й помітив біля рогу хати витоптану місцину, помітив на снігу яскраво-червоні краплі, наче хто розтрусив калину. Тоді він ще й не відчув жалю, тільки образливо було, що Совицький отак повернувся до нього спиною, спершу щебетав улесливо, а коли зробив своє діло, то не те що не подякував, не попрощався, а навіть не глянув у Степанів бік.
Увечері він про все розповів батькові, той ніби не здивувався, не розгнівався і не зрадів, лише сказав, що Совицький убив куницю, він, батько, теж бачив її сліди, але думав, хай собі живе, якщо не робить шкоди, а Совицький убив, бо шкурка з куниці тепер дорога, це тобі не заєць і навіть не лис.
Так би воно, може, й забулося, убив — то й убив, однак наступного дня мати вражено загукала з сіней: «Іва, Іва, а йди сюди хутчій!» Батько вийшов у сіни, за ним і Степанко, і вони побачили матір, схилену над старим жлуктом, у яке вже давно ніхто не заглядав, стояло собі в темному кутку порожнє, ніби й не потрібне, та й викинути шкода, може, колись знадобиться. У матері було таке обличчя, наче вона уздріла дідька у тому жлукті, і вони з батьком підійшли, заглянули й побачили, що жлукто до половини повне яєць, вони округло біліли в темноті, чистенькі, аж світилися.
«Що це таке?» — спитала мати, з підозрою дивлячись на батька.
«Хіба ж я знаю?»
«А хто ж знає? Тут наші кури не несуться. Для кого ти оце наховав, признавайся!»
«Господь з тобою, чого б це я їх ховав?»
«Ну, і самі вони тут не знеслися, — сердито сказала мати. — Може, це ти?» — глянула вона на Степанка.
«Нє», — покрутив він головою.
«А може, це Щедрик?» — тільки подумав, але не сказав уголос, бо тоді б мати розгнівалася ще дужче.